Ці дві кімнати, які він мав пройти, видалися йому нескінченними. В нього підломлювались ноги, він боявся зачепитися за крісла та стільці і не наважувався дивитись під ноги, щоб не опустити очей перед нею. Вона не ворухнулася, мовчки чекала, поки він підійде. Права рука її лежала на сукні, а лівою вона сперлась на колиску з опущеною завісою.
Він спинився за три кроки від неї, не знаючи, що робити далі. Покоївка зачинила за ним двері. Вони лишились самі.
І тоді йому захотілося впасти перед нею навколішки й просити прощення. Але вона поволі підняла і подала йому руку.
— Добрий день, — стримано сказала.
Він не насмілився потиснути їй руку і, низько схиливши голову, ледь торкнувся губами її пальців.
— Сідайте, — мовила вона.
Він сів на низенький стілець біля її ніг.
Він почував, що треба щось сказати, але не знаходив ні слів, ні думок, і навіть подивитись на неї не наважувався. Нарешті озвався, затинаючись:
— Ваш чоловік забув мені сказати, що ви чекаєте на мене, а то б я прийшов раніше.
Вона відповіла:
— О, це байдуже! Все одно ми мали зустрітися… Трохи раніше… трохи пізніше…
І замовкла. Тому він швидко запитав:
— Сподіваюсь, ви вже добре почуваєте себе?
— Дякую. Досить добре, як тільки можливо після таких переживань.
Вона була дуже бліда, худа, але краща, ніж до пологів. Особливо змінились її очі,— такої глибини в її погляді він досі не бачив. Вони ніби потемніли, не такі ясні, не такі прозорі, синіші. А руки були мертвотно-білі, мов у покійниці.
Вона заговорила знову:
— Тяжкі години довелося пережити. Та коли стількяі вистраждаєш, то відчуваєш у собі силу вже до кінця днів.
Глибоко схвильований, він прошепотів:
— Так, це жахливі випробування.
Вона повторила, як луна:
— Жахливі.
Вже кілька секунд у колисці чути було легеньке шарудіння, тихий шелест, який буває, коли прокидається дитина. Бретіньї не зводив очей з колиски, в ньому зростав болісний неспокій від пекучого бажання побачити маленьку істоту, Що жила там.
І раптом він помітив, що завіса колиски зашпилена згори донизу золотими шпильками, які Христіана звичайно носила на своєму корсажі. Колись він часто бавився, витягаючи і знову вколюючи біля плечей коханої ці тонкі дротики з голівками у формі півмісяця. Поль зрозумів її думку, і серце йому боляче стислося перед цією перепоною з золотих шпильок, що назавжди відділяла його від дитини.
Тоненький голосок, кволе ремство почулося з тієї білої в’язниці. Христіана погойдала колиску і трохи різко мовила:
— Даруйте, що приділяю вам так мало часу, але я маю зайнятися дочкою.
Він підвівся, знову поцілував її в руку, а коли виходив, вона сказала:
— Зичу вам щастя.
Антіб, вілла Мютерс, 1886.