— Христіано! — гукнув хтось.
Пані Андермат обернулась і побачила брата. Він підбіг, поцілував її, потиснув руку Андерматові і, взявши сестру під руку, повів уперед, лишивши батька з зятем позаду.
Розговорилися. Брат Христіани — високий, елегантний хлопець, сміхотливий, як і сестра, жвавий, як батько, був байдужий до всього на світі, але завжди заклопотаний однією думкою: де б дістати тисячу франків.
— Я думав, ти спиш, — казав він, — а то прийшов би тебе поцілувати. А тут ще Поль повів мене вранці до Турноельського замку.
— Що це за Поль? Ага, твій приятель!
— Поль Бретіньї. Ах, ти ж не знаєш його. Зараз він приймає ванну.
— Він хворий?
— Ні. А проте лікується. Недавно він був закоханий.
— І тому приймає вуглекислі — так, здається, їх називають? — ванни, щоб видужати?
— Авжеж. Робить усе, що я скажу. О, він дістав таку глибоку рану. Це хлопець надзвичайний, просто несамовитий! Мало не вмер. І її хотів убити. Вона актриса, відома актриса. До нестями любив її. А вона, ясна річ, зраджувала його. Була жахлива драма. От я й забрав його сюди. Тепер він почуває себе вже краще, але все ще думає про неї.
Сестра, слухаючи його, посміхалась, а потім, споважнівши, сказала:
— Цікаво було б його побачити.
Одначе для неї слово "любов" мало що важило. Іноді Христіана думала про любов, як бідна жінка, живучи в злиднях, думає про перлове намисто чи діамантову діадему, на мить запалюючись бажанням мати таку доступну для інших, але недосяжну для неї річ. Уявляла собі любов, як у тих кількох романах, що прочитала на дозвіллі, але не надавала їй великого значення. Вона мало про що мріяла, бо вродилася з щасливою, спокійною, невибагливою душею; і хоч уже два з половиною роки як одружилась, а все ще не збудилася від того сну, в якому перебувають молоді наївні дівчата, від сну серця, думки і почуття, що триває у деяких жінок до самої смерті. Життя видавалось їй простим і приємним, вона не бачила в ньому нічого складного, не шукала якогось сенсу чи мети. Жила собі, спала, зі смаком одягалася, сміялась, була вдоволена. Чого ж іще жадати?
Коли її познайомили з Андерматом, як можливим нареченим, вона спочатку відмовила, по-дитячому обурившись від самої думки про те, щоб стати дружиною єврея. Батько та брат, поділяючи її відразу, відповіли так само, як і вона, — категоричною відмовою. Андермат зник, неначе згинув, але десь через три місяці він позичив Гонтранові понад дванадцять тисяч франків. Що ж до маркіза, то він починав змінювати свою думку з інших причин. Маркіз поступався завжди, коли наполягали, — з егоїстичної любові до спокою. Дочка говорила про нього: "О, у тата все в голові переплуталось!" — і то була правда. Він не мав ні сталих поглядів, ні вірувань, були тільки захопленім, які щомиті мінялися. Часом він у скороминучому поетичному екстазі переймався давніми традиціями свого роду і жадав короля, але короля мудрого, ліберального, освіченого, який би йшов пліч-о-пліч із своїм віком; а то, начитавшись творів Мішле [19] чи якогось іншого мислителя-демократа, палко відстоював рівність людей, нові ідеї, твердив, що слід винагородити бідних, гноблених, і стражденних. Під впливом хвилинного настрою, міг вірити в усе що завгодно, й коли його давня приятелька, пані Ікардон, що мала зв’язки з багатьма євреями, захотіла одружити Христіану з Андерматом, вона чудово знала, як і чим його переконати, умовити.
Пані Ікардон довела, що для євреїв, пригноблених так само, як був пригноблений французький народ перед революцією, настав час розплати, і тепер вони гнобитимуть інших силою золота. Маркіз не був релігійний, але вважав, що ідея Бога — то наче закон, вона може стримувати боягузів краще, ніж проста ідея справедливості, і ставився до різних догм з шанобливою байдужістю, однаково щиро поважаючи Конфуція, Магомета й Ісуса Христа. І те, що Ісуса Христа розп’яли на хресті, він розцінював не як прадавній гріх, а як грубу політичну помилку. І досить було кількох тижнів, щоб збудити в ньому захоплення прихованою, невпинною, всесильною діяльністю повсюди гнаних євреїв. Він раптом іншими очима глянув на їхню блискучу перемогу, і визнав її справедливою винагородою за довголітнє приниження. Побачив, що вони панують над королями — володарями народів, підтримують або валять трони, можуть призвести до загибелі цілу націю, мов якогось виноторговця, гордо поглядають на принижених царів, кидаючи своє нечисте золото в напіврозкриті скарбниці найправовірніших католицьких монархів, які віддя-чуть їм аристократичними титулами та залізничними концесіями.
І він погодився на шлюб Вільяма Андермата з Христіа-ною де Равенель.
Піддавшись непомітному впливу пані Ікардон — вона була приятелькою маркізи, а після її смерті стала задушевною порадницею дочки, відчуваючи до того ж натиск батька і байдужість брата, Христіана теж погодилась вийти за цього багатого товстуна, який не був потворний, але зовсім їй не подобався, — так само, як погодилася б провести літо десь у неприємній для неї місцевості.
Тепер вона вважала, що він добрий, уважний, досить розумний, милий у подружньому житті, але часто глузувала з нього разом з невдячним Гонтраном.
Брат сказав їй:
— Твій чоловік став такий рожевий і лисий, як ніколи. Схожий на хвору квітку чи на поголене молочне порося. Звідки у нього такі кольори?
— Я тут ні при чому, запевняю тебе, — відповіла Христіана. — Інколи мені самій кортить наліпити його на коробку з цукерками.
Вони вже підходили до купальні.
З обох боків дверей, прихилившись спиною до стінки і курячи люльки, сиділи двоє чоловіків.
Гонтран сказав:
— Глянь, які цікаві типи! Подивись он на того, що праворуч, горбаня у грецькій шапочці! Це Прентан, колись він був тюремником у Ріомі, а тепер наглядач, мало не директор анвальської водолікарні. Для нього ніщо не змінилося, командує хворими, як колись арештантами. Люди, що приймають ванни, — такі самі в’язні, ванни — камери, зал для душів — карцер, а те місце, де доктор Бонфій з допомогою зонда Барадюка робить промиваніш шлунка, — таємна катівня. З чоловіками він не вітається, бо вважає, що всі засуджені істоти, варті лише зневаги. До жінок ставиться з більшою повагою і з деяким подивом, бо в ріомській в'язниці жінок не було. То суто чоловічий притулок, і Прентан ще й досі не звик розмовляти з особами прекрасної статі. А той другий — касир. Я попрошу його записати твоє прізвище, зараз побачиш що буде.