— Чого треба? — голосно спитала вона у вікно. Чоловік припав обличчям до шибки. І Любка впізнала це
обличчя. І немов гаряча хвиля ринула їй до горла. Треба ж було, щоб він з'явився саме зараз, тут, о такій порі, в найтяжчу хвилину життя!
Вона не пам'ятала, як пробігла через кімнати, її знесло з ґанку, наче вітром, і від усього вдячного, нещасного серця вона обхопила шию юнака спритними, сильними руками і, заплакана, напівгола, гаряча після материних обіймів, припала до нього всім тілом.
— Швидше... швидше...— одірвавшись од нього і взявши за руку, сказала Любка, тягнучи його на ганок. І згадала про його супутниць.— Це хто з тобою? — спитала вона, приглядаючись до дівчат.— Оля! Ніна!.. Голубоньки ви мої!..— І вона, дужими руками обхопивши обох і притягши їхні голови до своєї, обсипала гарячими поцілунками обличчя одної та другої,— Сюди, сюди... Швидше...— гарячково шепотіла Любка.
Розділ двадцять сьомий
Вони стояли біля порога, не зважуючись увійти в кімнату, такі були брудні й запорошені,— Сергій Левашов, неголений, в одежі чи то шофера, чи то монтера, і дівчата, Оля та Ніна, обидві міцної статури, тільки Ніна трохи більша, обидві з бронзовими обличчями й темним волоссям, ніби припудреним сірою пилюкою, обидві в однакових темних платтях та з речовими мішками за плечима.
Це були двоюрідні сестри Іванцови, яких через подібність прізвищ плутали з сестрами Іваніхіними, Лілею і Тонею,— з Первомайки. Була навіть така приказка: "Якщо поміж сестер Іванцових ти побачиш одну білявеньку, то знай, що це сестри Іваніхіни". (Ліля Іваніхіна, та сама, що з початку війни пішла на фронт військовим фельдшером і зникла безвісти, була білявенька).
Оля й Ніна Іванцови жили в стандартному будинку, неподалік од Шевцових, їхні батьки працювали на одній шахті з Григорієм Іллічем.
— Рідненькі ви мої! Звідки ж ви? — питала Любка, сплескуючи біленькими руками: вона гадала, що Іванцови повертаються з Новочеркаська, де старша, Оля, вчилася в індустріальному інституті. Але дивно було, як Сергій Левашов потрапив до Новочеркаська.
— Де були, там пас нема,— стримано сказала Оля, трохи ворухнувши в усмішці пошерхлими губами, і все обличчя її, з запорошеними бровами та віями, якось асиметрично скривилось.— Не знаєш, чи в нас дома німці стоять? — спитала вона, за звичкою, яка виробилась за дні поневіряння, хутко, самими очима оглядаючи кімнату.
— Стояли, як і в нас, сьогодні вранці виїхали,— сказала Любка.
Олине сблпччя ще більше викривилось у гримасі глузу-г ::ня чи презирства: вона побачила на стіні листівку з портретом Гітлера.
— Для перестраховки?
— Нехай повисить,— кивнула Любка.— Ви, мабуть, їсти хочете?
— Ні, якщо квартира вільна, додому підемо.
— А коли й не вільна, вам чого боятись? Тепер багато хто, кого німці завернули на Дону чи на Дінці, повертається по домівках... А коли що, кажіть просто — гостювали в Новочеркаську, повернулись додому,— швидко говорила Любка.
— Ми й не боїмося. Так і скажемо,— стримано відповіла Оля.
Поки вони переговорювались, Ніна, молодша, мовчки, з виразом виклику, переводила широкі свої очі то на Любку, то на Олю. А Сергій,, скинувши на підлогу вилинялий проти сонця рюкзак, стояв, притулившись до груби, заклавши руки за спину, і з ледве помітною усмішкою в очах стежив за Любкою.
"Ні, вони були не в Новочеркаську",— подумала Любка.
Сестри Івапцови пішли, Любка зняла затемнення з вікон і погасила шахтарську лампу над столом. У кімнаті все стало сіре — і вікна, і меблі, і лиця.
— Вмитися хочеш?
— У наших німці стоять, не знаєш? — питав Сергій, поки вона, швидко снуючи з кімнати в сіни й назад, принесла відро води, таз, кухоль, мило.
— Не знаю. Одні відходять, інші приходять. Та ти скидай свою форму, не соромся.
Він був такий брудний, що вода з рук та обличчя стікала в таз чорнісінька. Але Любці було приємно дивитись на його широкі та дужі долоні й на те, як він енергійними чоловічими рухами намилював їх і змивав, підставляючи пригорщі. В нього була засмагла шия, вуха великі та гарні, і складка губ мужня й красива, і брови були не суцільні, вони густіше збирались біля перенісся, навіть на самому переніссі росло волосся, а крила брів були тонші й не такі густі, й трохи підносились дугами, і тут, на кінцях крил, утворилися сильні зморшки на лобі. І Любці було приємно дивитись, як він обмиває обличчя великими, широкими руками, часом кидаючи оком на Любку та усміхаючись до неї.
— Де ж ти Іваицових підчепив? — питала вона.
Він пирхав, хлюпав на обличчя собі й нічого не казав їй.
— Ти ж прийшов до мене,— значить, повірив. Чого ж тепер мнешся? Ми з тобою з одного дерева листочки,— говорила вона тихо і вкрадливо.
— Дай рушника, спасибі тобі,— сказав він.
Любка замовкла й більш ні про що не питала. Голубі очі її набрали холодного виразу. Але вона й далі клопоталась біля Сергія, запалила керосинку, поставила чайник, приготувала гостеві попоїсти й налила горілки в графинчик.
— От цього вже кілька місяців не куштував,— сказав він, посміхнувшись до неї.
Він випив і почав жадібно їсти.
Уже світало. За тонким сірим серпанком на сході все ясніше червоніло і вже трохи золотилось.
— Не думав тебе тут застати. Зайшов навмання, а воно — оп як...— поволі міркував він уголос.
В його словах ніби крилося запитання, яким чином Любка, що вчилась разом з ним на курсах радистів, опинилася в себе дома. Та Любка не відповіла йому на це. їй було прикро, що Сергій, знаючи її колишньою, міг думати, що вона, нерозсудливе дівчисько, капризує, і вона страждала, їй було боляче.
— Ти ж не сама тут? Батько, мати де? — розпитував
він.
— А тобі не однаково? — холодно відповіла вона.
— Сталося щось?
— їж, їж,— сказала вона.
Він поглядав на неї, а потім знову налив собі скляночку, випив і далі їв уже мовчки.
— Спасибі тобі,— сказав він, скінчивши їсти і втершись рукавом. Вона бачила, як він загрубів за час поневірянь, але не ця грубість її ображала, а його недовіра до неї.
— Закурити в тебе, звичайно, не знайдеться? — спитав він.
— Знайдеться...— Вона пройшла на кухню й принесла йому листя торішнього тютюну-самосаду. Батько щороку садив його на грядках, знімав кілька врожаїв за рік, сушив і, в міру потреби, дрібно кришив бритвою для люльки.