Мати Любчина була ще не така й стара, але, як багато хто з простих літніх жінок, що замолоду нещасливо родили, вона розпливлася в стегнах та в поясі, і ноги в неї попухли в кісточках. Вона тихим голосом розповідала Валькові всю цю історію і тим часом поглядала на нього запитливим, несміливим, навіть благальним поглядом, а він уникав зустрітися з нею очима. Вона все говорила й говорила, наче намагалась відтягти момент, коли він скаже те, що вона боялась почути. Але тепер вона розповіла все і в чеканні, хвилюючись і торопіючи, подивилась на Валька.
— Може, лишилась у вас, Єфросиніє Миронівно, яка-пебудь чоловікова одежа, яка простіша,— хрипко сказав Валько,— а то мені наче в такому піджаку та шароварах при тапочках не дуже зручно — зразу видно, що відповідальний,— усміхнувся він.
Щось таке бриніло в голосі його, що Єфросинія Миро-півна знову зблідла, а Любка опустила руки з шитвом.
— Що ж із ним? — спитала мати ледве чутно.
— Єфросиніє Миронівно, і ти, Любо! — тихим, але твердим голосом сказав Валько.— Не думав я, що доля до вас приведе мене з недоброю вістю, але обманювати не хочу, а втішити нема чим. Ваш чоловік і твій батько, Любо, і друг мій, кращого за якого не було, Григорій Ілліч, загинув, загинув од бомби, яку скинули на мирних людей прокляті кати... Хай буде йому вічна пам'ять і слава в серцях наших людей!..
Мати, не скрикнувши, приклала до очей краєчок хустки, якою була запнена, й тихо заплакала. А в Любки обличчя стало білісіньке, наче застигло. Вона трохи постояла ось так і рантом, наче зламавшись, непритомна, впала на підлогу.
Валько підняв її на руки й поклав на ліжко.
Знаючи характер Любки, він ждав од неї вибуху горя з плачем, сльозами, і, може, їй було б легше. Однак Любка
лежала на ліжку нерухомо, мовчки, з обличчям застиглим та білим, і в опущених куточках її великого рота позначилась гірка складка, як у матері.
А мати виявляла своє горе так природно, тихо, просто й сердечно, як це властиво буває простим руським жінкам. Сльози самі котилися з її очей, вона витирала їх краєчком хустки, або змахувала рукою, або витирала долонею, коли вони затікали їй" на губи, на підборіддя. Але саме тому, що її горе було таке природне, вона, як звичайно, виконувала все, що повинна була робити хазяйка, коли в неї гість. Вона подала Валькові вмитися, засвітила йому нічник і витягла із скрині стару гімнастерку, піджак та штани чоловіка, які він носив звичайно вдома.
Валько взяв нічник, вийшов до другої кімнати й пере-одягся. Все це було трохи тіснувате йому, але він почув себе вільніше, коли вліз у цю одежу: тепер він мав вигляд робітника, одного з багатьох.
Він став розповідати подробиці загибелі Григорія Ілліча, знаючи, що, хоч які тяжкі ці подробиці, тільки вони зможуть дати зараз близьким жорстоку й томливу в своїй гіркоті розраду. Хоч Валько був схвильований та заклопотаний, він довго й багато їв і випив графин горілки. Він цілий день пробув без їжі й дуже стомився, але все-таки підвів Любку з постелі, щоб поговорити про діло.
Вони вийшли до сусідньої світлиці.
— Тебе тут залишили наші для роботи, це зразу видно,— сказав він, удавши, буцім не помітив, як Любка од нього сахнулася, як змінилась на обличчі.— Не турбуйся,— піднявши важку руку, сказав він, коли вона спробувала заперечувати,— хто тебе залишив і для якої роботи, про те я тебе не питаю, і ти мені того ні стверджувати, ні заперечувати не повинна. Прошу допомогти мені... А я стану в пригоді тобі.
І він попросив її, щоб вона десь прихистила його на одну добу та звела з Кіндратовичем,— тим самим, що разом з ним ЕОНИ висадили шахту № 1-біс.
Любка з подивом глянула в смагляве обличчя Валька. Вона завжди знала, що це велика й розумна людина. Хоч він і дружив з її батьком, як з рівним, у неї завжди було відчуття, що ця людина високо, а вона, Любка, внизу. І тепер її вразила його проникливість.
Вона влаштувала Валька на сіннику, на горищі, в сараї сусідів по будинку: сусіди держали кіз, але сусіди евакуювалися, а кіз пожерли німці,— і Валько міцно заснув.
А мати й дочка, лишившись самі, проплакали на материному ліжку майже до світанку.
Мати плакала тому, що все її життя, життя жінки, з молодих літ зв'язаної тільки з Григорієм Іллічем, уже скінчилось. І вона згадувала все це життя з тої самої пори, як вона служила за наймичку в Царицині, а Григорій Ілліч, молодий матрос, плавав по Волзі на пароплаві, і вони зустрічались на обіллятій сонцем пристані чи в міському саду, поки пароплав вантажився, і як їм важко було зразу, коли вони одружились, а Григорій Ілліч ще не знайшов собі професії. А потім вони перебралися сюди, в Донбас, і теж спершу було нелегко, а потім Григорій Ілліч пішов, пішов угору, і про нього почали писати в газетах, і дали їм цю квартиру з трьох кімнат, і в дім прийшов достаток, і вони раділи з того, що Любка їхня росте, як царівна.
І всьому цьому прийшов край. Григорія Ілліча не стало, а вони, дві безпомічні жінки, стара й молода, лишилися в руках у німців. І сльози самі собою текли з очей Єфросинії Миронівни.
А Любка все говорила до неї таємничим ласкавим шепотом:
— Не плач, мамо, голубонько, тепер у мене є кваліфікація. Німців проженуть, війна скінчиться, піду працювати на радіостанцію, стану знаменитою радисткою, і призначать мене за начальника станції. Я знаю, ти в мене галасу не любиш, і я тебе влаштую в себе на квартирі, при станції,— там завжди тихо-тихо, всюди м'яким пооббивано, жоден звук не проходить, та й народу небагато. Квартирка буде чистенька, затишна, і ми житимемо з тобою вдвох. На подвір'ячку коло станції я посію газон, а як ми трохи розбагатіємо, влаштую вольєрчик для курей, будеш у мене розводити леггорнок та кохінхінок,— таємниче шепотіла вона, примружившись, обійнявши матір за шию і невидно поводячи в темряві маленькою білою рукою з тонкими нігтиками.
І в цю мить пролунав тихий стукіт у вікно пальцем. І мати, й дочка разом почули його, й розняли руки, і, переставши плакати, обидві прислухались.
— Не німці? — пошепки, покірно спитала мати.
Та Любка знала, що не так би стукали німці. Боса, вона підбігла до вікна й трохи підняла краєчок ковдри, якою запнули вікно. Місяць уже зайшов, але з темної кімнати вона могла розрізнити три постаті в палісаднику: чоловічу, біля самого вікна, та дві жіночі, оддалік.