Вони мовчки сиділи біля столу. Сергій, весь оповитий димом, і Любка. В кімнаті, де Любка лишила матір, як і доти, було тихо, проте Любка знала, що мати не спить, плаче.
— Я бачу, у вас горе в домі. З обличчя бачу. Ніколи ги такою не була,— поволі казав Сергій. Погляд його був повен тепла й ніжності, несподіваної в його грубуватому красивому обличчі.
— У всіх тепер горе,— сказала Любка.
— Коли б ти знала, скільки бачив я за цей час крові! — мовив Сергій з великою тугою і весь оповився клубами диму.— Скинули нас у Сталінській області на парашутах... Народу на той час стільки арештували, що ми навіть здивувались, як наші явки не провалені. Арештували людей не тому, що хтось зрадив, а тому, що він, німець, таким густим волоком загрібав — тисячами, і правих і винуватих,— ясно, що хто хоч трохи на підозрінні, в той волок попадав... У шахтах трупами стволи завалено! — схвильовано говорив Сергій.— Працювали ми поодинці, але зв'язок тримали, а потім уже й кінців не можна було знайти. Напарникові моєму перебили руки й відрізали язика, була б труба й мені, коли б я не дістав наказ іти звідтіль та коли б на вулиці в Сталіно випадково Нінку не зустрів. її та Ольгу, ще коли Сталінський обком був у нас у Краснодоні, взяли зв'язковими, вони це вже вдруге в Сталіно прийшли. Тут саме стало відомо, що німці вже на Дону. їм, дівчатам, ясно було, що тих, хто їх послав, уже в Краснодоні нема... Передавач я здав, за наказом, до підпільного обкому, їхньому радистові, і вирішили ми йти разом додому, і от ішли... Як я за тебе хвилювався! — раптом вирвалося в нього з самого серця.— А що, думаю, коли закинули тебе, отак, як і нас, у тил до ворога, і лишилась ти сама? А то й провалилась, і де-небудь у застінку німці твою душу й тіло терзають,— говорив він тихо, стримуючи себе, і його погляд, уже не з виразом тепла й ніжності, а з пристрастю так і пронизував її.
— Серьожо! — сказала вона.— Серьожо! — І опустила свою золотаву голову на руки.
Великою, з набряклими жилами рукою він обережно провів один раз по її голові та руці.
— Лишили мене тут, сам розумієш навіщо... Веліли ждати наказу, і от скоро місяць, а нікого й нічого,— тихо розповідала Любка, не підводячи голови.— Німецькі офіцери лізуть, як мухи на мед, уперше в житті видавала себе не за того, хто є, чортзна-що витворяла, викручувалась, гидко, і серце болить за саму себе. А вчора люди, що з евакуації повернулися, сказали: батька вбили німці, загинув на Дінці од бомби,— говорила Любка, покусуючи яскраво-червоні губи.
Сонце сходило над степом, і сліпуче проміння його відбилось од етернітових дахів, укритих росою. Любка закинула голову, труснула кучерями.
— Треба тобі йти звідси. Як думаєш жити?
— Як і ти. Сама сказала ж: ми з одного дерева листочки,— мовив Сергій, усміхаючись.
Провівши Сергія через двір, задвірками, Любка швиденько причепурилась, одягшись, проте, якнайпростіше: її путь була на Голуб'ятники, до старого Йвана Гнатенка.
Пішла вона вчасно. В двері їхнього дому страшно загрюкали. Будинок стояв поблизу Ворошиловградського шосе, це стукали на постій німці.
Цілий день просидів Валько на сіннику, не ївши, бо не можна було пробратись до нього. А вночі Любка вилізла з вікна в материній кімнаті й провела дядька Андрія на Сіняки, де на квартирі знайомої вдови, певної людини, призначив йому побачення Іван Кіндратович.
Ось тут Валько й дізнався про всю історію зустрічі Кіндратовича з Шульгою. Валько знав Шульгу і в юності як земляка-краснодонця, і протягом останніх років, по роботі в області. І у Валька не було тепер сумнівів, що Шульга був одним із тих, кого залишено в краснодонському підпіллі. Але як його знайти?
— Не повірив він, значить, тобі? — з грубуватою усмішкою питав Валько в Кіндратовича.— Ото дурний!..— Він не розумів вчинку Шульги.— А кого-небудь іншого з підпільників ти не знаєш?
— Не знаю...
— А як син? — Валько хитро підморгнув.
— Хтозна,— понурився Кіндратович.— Я його спитав напрямки: "Підеш до німців служити? Кажи мені, батькові, чесно, щоб я знав, чого я від тебе можу сподіватись". А він: "Що я,— каже,— дурень — служити їм? Я й так проживу при них незгірше!.."
— Зразу видно, людина тямуща, не в батька,— усміхнувся Валько.— А ти це використай. Розтруби по всіх перехрестях, що він за Радянської влади судився. І йому добре, і тобі при ньому спокійніше буде від німців.
— Ех, дядьку Андрію, не думав я, що ти мене будеш таких жартів навчати! — з досадою сказав Кіндратович низьким голосом.
— Еге, брат, а ти — стара людина, а хочеш німців здолати в біленькій сорочці!.. Ти до роботи став, ні?
— Яка ж робота? Шахту ж висадили!
— Ну, як кажуть, на місце служби з'явився?
— Щось я тебе не розумію, товаришу директор,..^— Кіндратович аж розгубився, так оте, що говорив Валько, суперечило тому, як він, Кіндратович., вирішив жити при німцях.
— Значить, не з'явився, А ти з'явись,— спокійно сказав Валько,— Працювати ж можна по-різному. А нам важливо своїх людей зберегти.
Валько так і лишився в тої вдови, але на другу ніч змінив квартиру. Нове місце його перебування знав тільки сам Кіндратович, якому Валько безмежно вірив.
Кілька днів Валько з допомогою Кіндратовича й Любки, а також Сергія Левашова і сестер Іванцових, яких йому рекомендувала та сама Любка, рознюхував, що роблять у місті пімці, і налагоджував зв'язки з деякими членами партії, які лишилися в місті, та з відомими йому безпартійними людьми. Але так і не міг натрапити на Шульгу чи кого-небудь з інших людей, залишених у підпіллі. Єдиною ниточкою, що, як йому здавалось, могла зв'язати його з обласним підпіллям, була Любка. Проте з характеру Любки та з її поведінки Валько здогадувався, що вона розвідниця і до пори йому нічого не відкриє. Він вирішив діяти самостійно, сподіваючись, що всі путі, які ведуть в одпу точку, рано чи пізно зійдуться. І послав Любку до Олега Кошового, який міг тепер стати йому в пригоді.
— Я м-можу особисто побачити дядька Андрія? — питав Олег, намагаючись не виявити хвилювання.
— Ні, особисто побачити його не можна,— говорила Любка, загадково всміхаючись,— у нас-бо, правду сказати, справа любовна... Ніночко, підійди, познайомся з юнаком.