Вони викликали Жору, Сергія Левашова та Стьопу Сафонова і повідомили їх про рішення штабу.
Потім стали прощатися. Уля підійшла до Олега. Вони обнялись. г
— Сп-пасибі,— сказав Олег.— Спасибі, що ти була і є... Вона ніжно провела рукою по його волоссю.
Та коли дівчата стали прощатися з Улею, Олег не витримав і вийшов на подвір'я. Серьожка вийшов за ним. Вони стояли неодягнені на морозі, під сліпучим сонцем 1943 року,
— Ти все зрозумів? — глухо спитав Олег.
Серьожка кивнув головою:
— Все... Стахович може не витримати... Так?
— Так... І недобре було б сказати про це: недобре не довіряти, коли не знаєш. Його вже, мабуть, катують, а ми на волі.
Вони мовчали.
— Куди збираєшся йти? — спитав Серьожка.
— Спробую перейти фронт.
— І я... Ходім разом?
—— Звичайно. Тільки зі мною Ніна й Оля.
— Я думаю: Валя теж піде з нами,— сказав Серьожка. Сергій Левашов з похмурим, ніяковим виразом підійшов
прощатись до Туркенича.
— Зачекай, ти що? — спитав Туркенич, уважно дивлячись на нього.
— Я ще залишусь,— похмуро відповів Левашов.
— Нерозумнр,— тихо сказав Туркенич.— Ти їй не поміч і не захист. Ти ще її не дочекаєшся, як тебе схоплять. А вона дівчина спритна: або втече, або одурить...
— Не піду,— сказав Левашов.
— Підеш до наших через фронт! — різко звелів Туркенич.— Мене поки ще не змінили, і я наказую тобі.
Левашов промовчав.
— Ну, товаришу комісар, значить, підеш через фронт? Це остаточно? — спитав Туркенич, побачивши Олега, що саме ввійшов. Він був невдоволений з того, що Олег відмовився скористатися з адреси, яку дали їм обом, але не міг переконувати Олега вчинити інакше. Дізнавшися, що вже створено групу з п'ятьох чоловік, він покрутив головою: — Забагато... Отже, до зустрічі тут же — всі будемо в лавах Червоної Армії!..
Взявшись за руки, вони потяглись цілуватись. Туркенич раптом вирвався, змахнув руками й вибіг. Сергій Левашов поцілував Олега й вийшов за Туркеничем.
У Стьопи Сафонова була рідня в Каменську: він вирішив там дожидати приходу Червоної Армії. А в Жори в душі йшла боротьба, про яку нікому сказати не міг. Але розумів, що йому не можна лишатись. Мабуть, доведеться таки йти в Новочеркаськ до дяді, до якого вони не дійшли тоді з Ванею Земнуховим... Жора згадав раптом весь їхній похід із Ванею, сльози бризнули йому з очей, і він вийшов на вулицю.
Кілька хвилин вони пробули вп'ятьох: Олег, Серьожка і дівчата-зв'язкові. Вирішили, що Серьожці вже не варто повертатись додому, а Оля попередить його батьків через Вітю Лук'янченка.
Потім Валя, Ніна та Оля пішли сповістити кого було треба про ухвалене рішення, а Серьожка одягся й пішов стерегти: він розумів, що Олегові треба побути самому з сім'єю.
Поки в їдальні та в бабусиній кімнаті відбувались ці наради, Олегова рідня вже знала про арешт Земнухова та інших і знала, що діти радяться про це.
В домі переховували зброю, червону тканину для прапорів, листівки,— все це Олена Миколаївна та дядя Коля частково сховали в інше місце, частково спалили. Радіоприймач дядя Коля закопав у підвалі під кухнею, утрамбував землю й поставив на те місце діжку з квашеною капустою.
Але от усе це вже зробили, і рідні, зійшовшись у кімнаті в дяді Колі й звично та не до ладу відгукуючись на базікання й пустощі трилітнього синка Марини, як засуджені, чекали, чим скінчиться нарада.
Двері грюкнули за останнім із товаришів, і Олег увійшов до кімнати. Всі обернулись до нього. Сліди душевної боротьби та діяльності зійшли з його обличчя, але зійшов і дитячий той вираз, що так часто виникав на ньому. На обличчі була туга.
— Мамо,— сказав він.— І ти, бабусю... І ти, Колю, і Марино...— Він поклав свою велику руку на голову хлопчика, який з веселим криком обійняв його за ногу.— Мені доведеться з вами попрощатись. Допоможіть мені зібратись... А потім посидимо наостанку разом, як бувало сиділи колись... Давно...— І відблиск усмішки, далекої, ніжної, торкнув йому очі та губи.
Всі встали і обступили його.
...Снують, снують материнські руки! Снують, як птиці, над найніжнішими з найніжніших одежинок, коли ще і одягати нікого, коли він ще тільки гострими, ніжними до завмирання серця поштовхами стукає в материнському животі. Снують, закутуючи на першу прогулянку, снують, споряджаючи в школу. А там і в перший від'їзд, а там і в далекий похід,— життя все з проводжань та зустрічей, нечастих хвилин щастя, вічних мук серця. Снують, поки є над ким, поки є надія, снують і коли нема надії, споряджаючи дитя в могилу...
І всім знайшлось діло. Ще перебрали з дядею Колею папери. Довелося спалити щоденник. Хтось зашив у тужурку його комсомольський квиток, бланки тимчасових комсомольських квитків. Залатали білизну — одну зміну. Поскладали все в рюкзак: продукти, мило, эубну щітку, голку з нитками, білими та чорними. Знайшли стару хутряну шапкувушанку для Серьожки Тюленіна. І ще продукти — в другий мішок, для Серьожки, адже їх п'ятеро...
Не довелось тільки посидіти, як бувало колись... Серьожка то заходив, то виходив. Потім повернулись Валя, Ніна й Оля. І вже ніч спустилась. І пора прийшла прощатись...
Ніхто не плакав. Бабуся Віра всіх оглянула, тій застебнула ґудзик, тому поправила сумку. Судорожно пригортала до себе кожного й відтручувала, а Олега придержала довше, припавши до його шапки гострим підборіддям.
Олег узяв матір за руку; вони вийшли до другої кімнати.
— Прости мені,— сказав він.
Мати вибігла на подвір'я, і мороз ударив їй в обличчя, в ноги. Вона вже не бачила дітей, вона тільки чула, як рипить під їх ногами сніг,— ледве чути було цей звук, а от уже не стало і його. А вона все стояла й стояла під темним зоряним небом...
На світанку Олена Миколаївна, що так і не заплющила очей, почула грюкання в двері. Вона швидко накинула сукню, спитала:
— Хто?
їх було четверо: начальник поліції Соліковський, унтер Фенбонг і двое солдатів. Вони спитали, де Олег. Олена Миколаївна сказала, що пішов по селах міняти речі на продукти.
Вони перетрусили хату й заарештували всіх, навіть бабусю Віру Василівну й Марину з трилітнім сином. Бабуся ледве встигла попередити сусідів, щоб наглядали за порожнім домом.
У тюрмі їх розвели по різних камерах. Марина з хлопчиком попала в камеру, де сиділо багато жінок, що не були причетні до "Молодої гвардії". Але поміж ними були Марія Андріївна Борц і сестра Серьожки Тюленіна — Феня, що жила з дітьми окремо від сім'ї. Од Фені Марина дізналася, що старих Тюленіних — Олександру Василівну і навіть скарлюченого "діда" з його ковінькою — теж арештовано, а сестри Надя і Даша встигли втекти.