Розділ п'ятдесят сьомий
Ваню Земнухова взяли на світанку. Він зібрався одвідати Клаву в Нижньоолександрівському, встав затемна, взяв окраєць хліба, надів пальто, шапку-вушанку й вийшов на вулицю.
Надзвичайної чистоти й густоти яскраво-жовта смуга досвітку лежала на обрії нижче від сіро-рожевого серпанку, що розпливався в блідому ясному небі. Кілька димків, рожевих та жовтавих, дуже купчастих і водночас дуже легких, стояло над містом. Ваня нічого цього не побачив, але він вмалку пам'ятав, що саме так буває ясного раннього морозяного ранку, і на обличчі його, без окулярів,— він сховав їх у внутрішню кишеню, щоб вони не пітніли,— з'явився щасливий вираз. З цим щасливим виразом він і зустрів чотирьох чоловік, що підійшли до будинку, поки не роздивився, що це німці-жандарми та новий слідчий поліції — Кулешов.
У той момент, коли вони підступили майже впритул до нього і Ваня впізнав їх, Кулешов уже про щось питав його, і Ваня зрозумів, що прийшли вони по нього. І в ту ж мить, як і завжди у вирішальні хвилини життя, він став до краю холодно-спокійний, і запитання Кулешова дійшло до нього,
— Так, це я,— сказав Ваня.
— Достукався...— хмикнув Кулещов.
— Я попереджу батьків,— сказав Ваня. Але він уже знав, що вони не дадуть йому ввійти в дім, і, одвернувшись, загрюкав у ближнє вікно — не по склу, а по хрестовині рами.
В ту ж мить Кулешов і солдат жандармерії схопили його ва руки, і Кулешов швидко обмацав йому кишені пальта і крізь пальто кишені штанів.
Прочинилась кватирка, і визирнула сестра; Ваня не міг розгледіти виразу її обличчя.
— Скажи папані й мамі, викликали до поліції, хай не тривожаться, скоро повернуся,— сказав він.
Кулешов хмикнув, хитнув головою і в супроводі пімця-солдата зійшов на ґанок. Вони мали вчинити трус. А німець-сержант і другий солдат повели Ваню вузького стежкою, протоптаною вздовж ряду будинків у неглибокім снігу на цій малоїждженій вулиці. Сержантові й солдатові довелось іти по снігу, вони відпустили Ваню й поплентали слідом за ним.
Ваню, як він був у пальті та шапці-вушанці і в потертих черевиках, зі стоптаними каблуками, вкинули в маленьку темну камеру з укритими інеєм стінами та слизькою підлогою і замкнули за ним двері на ключ. Він зостався один.
Ранішнє світло ледве пробивалось у вузьку шпарину під стелею. В камері не було ні нар, ні койки. Гострий сморід ішов від параші в кутку.
Здогади, за віщо його взято, чи їм щось відомо про його діяльність, чи просто за підозрою, чи зрадив хто-небудь, думки про Клаву, про батьків, товаришів нахлинула на нього. Але він звичним зусиллям волі, немовби вмовляючи себе: "Спокійно, Ваню, тільки спокійно",— привів себе до єдиної і головної зараз думки: "Терпи, там видно буде..."
Ваня позасував задубілі руки в кишені пальта й притулився до стінки, схиливши голову у вушанці, і так з властивим йому терпінням простояв довго, він не знав скільки,— може, кілька годин.
Важкі кроки одного чи кількох чоловік без упину гупали вздовж по коридору, з кінця в кінець, грюкали двері камер. Долинали далекі чи ближчі голоси.
Потім кроки кількох людей затихли біля його камери, і хрипкий голос спитав:
— У цій?.. До майстера!..
І людина ця пройшла далі, і ключ заскреготів у замку.
Ваня відступив від стіни і обернув голову. Ввійшов німецький солдат, не той, що супроводжував його, а інший, з ключем, мабуть, черговий по коридору, і поліцай, обличчя якого було знайоме Вані, бо вони за цей час вивчили всіх поліцаїв. Поліцай Ваню одвів до приймальні майстера Брюк-нера, де, під охороною другого поліцая, Ваня побачив хлоп'яка, одного з тих, кого вони посилали продавати сигарети.
Хлоп'як, дуже схудлий, немитий, глянув на Ваню, знизав плечима, втягнув у себе повітря носом і одвернувся.
Ваня відчув деяку полегкість. Але йому однаково все доведеться заперечувати: коли він визнає хоч би, що він, Зем-нухов, украв подарунки, щоб трохи заробити, від нього зажадають, щоб він виказав співучасників. Ні, не слід думати, що все може минутися щасливо...
Німець-гшсар вийшов з кабінету майстера і одступився, придержуючи двері.
— Іди... Іди...— з переляканим виразом, похапливо сказав поліцай, підштовхнувши Ваню до дверей. А другий поліцай так само підштовхнув хлопчака, взявши ззаду за шию. Ваня й хлопчисько майже разом вступили до кабінету, і двері за ними зачинились. Ваня скинув шапку.
В кабінеті було кілька чоловік. Ваня впізнав майстера Брюкнера, що сидів одкинувшись за столом, з товстими брижами на шиї над коміром мундира, і дивився на Ваню очима, що округлились, як у сича.
— Ближче! Смирненький став...— хрипко, ніби голос його пробивався крізь хащі, сказав Соліковський, що стояв збоку перед столом майстера з канчуком у величезній руці.
Слідчий Кулешов, що стояв по той бік, простяг довгу руку, підхопив під руку хлоп'я й ривком підтяг до столу.
— Він? — спитав слідчий з тихою усмішкою, кліпнувши на Ваню.
— Він...— ледве вимовив хлопчисько, втяг повітря носом і завмер.
Кулешов, задоволений, глянув на майстера, потім на Соліковського. Перекладач по той бік столу, шанобливо схилившись до майстера, пояснив, що тут сталося. В цьому перекладачеві Ваня впізнав Шурку Рейбанда, з яким був знайомий, як і всі в Краснодоні.
— Зрозумів?..— І Соліковський, примружившись, поглянув на Ваню вузькими очима, які так далеко були сховані за його набряклими вилицями, наче визирали з-поза гір.— Розкажи панові майстерові, з ким діяв. Мерщій!
— Не знаю, про що ви кажете,— просто глянувши на нього, вигукнув Ваня своїм глухуватим баском.
— Бачив, га? — обурено й здивовано сказав Соліковський Кулешову.— Оце таку совєцька влада їм дала освіту!
А хлопчисько при словах Земнухова злякано подивився на нього й зіщулився, наче йому стало холодно.
— Не совісно тобі? Хлоп'яка пожалів би, адже він за тебе страждає,— сказав Кулешов з тихим докором.— Поглянь, це що лежить?
Ваня озирнувся, куди поглядав Кулешов. Біля стіни лежав одкритий мішок з подарунками, частина яких висипалась на підлогу.
— Не знаю, при чім тут я. Хлопчика цього бачу вперше,— сказав Ваня, стаючи дедалі спокійнішим.
Майстеру Брюкнеру, якому Шурка Рейбанд перекладав усе, що вони казали, видно, це набридло, і він, побіжно глипнувши на Рейбанда, пробурчав щось. Кулешов шанобливо замовк, Соліковський виструнчився, опустивши руки.