Він сидів, утягши в плечі голову, і лоб його перетяли подовжні зморшки, як у дорослого.
— Ми обов'язково повинні йти на цю адресу — я й Туркенич? — тихо спитав він.
— Ні, звісно, ні... Але це найнадійніша адреса: там вас не тільки сховають, а й дадуть вам діло...
Вона бачила з Олегового обличчя, яка нестерпна боротьба відбувається в його душі. Але він запитав не про те зовсім, чого ждала Поліна Георгіївна:
— А хлопці в тюрмі? Як же ми підемо, навіть не спробувавши визволити їх?
— Тепер ви все одно їм не поможете,— несподівано суворо мовила Поліна Георгіївна.— Райком зробить усе, що зможе. І ваших товаришів, що зостануться тут, ми також залучимо. Кого лишите за старшого?
— Лишиться Попов Анатолій,— сказав Олег, трохи поміркувавши.— Коли з ним щось трапиться, тоді Коля Сумський. Знаєте?
Вони трохи помовчали. Йому вже треба було йти.
— Куди ж ти все-таки думаєш? — тихо спитала Поліпа Георгіївна. Вона спитала його тепер просто як близька жінка, що любить його і всю його родину. Він відчував, яка вона збентежена.
Олегове обличчя стало таким похмурим і печальним, аж вона пожалкувала, що спитала так.
— Поліно Георгіївно,— промовив він, болісно напружившись,— ви знаєте, чому я не можу скористатися з цієї адреси...
Так, вона знала: Ніна! Він не міг покинути Ніну.
— Ми разом попробуємо перейти фронт,— сказав Олег.— Прощавайте.
Вони обнялися.
Поки Олега не було, до нього додому прийшов Ваня Туркенич, а потім без усякого виклику прибули Стьопа Сафонов та Сергій Левашов, а трохи згодом Жора Арутюнянц. Він з'явився без Осьмухіна. Сьогодні вранці, першого січня, Володі сповнилось вісімнадцять років, сестра Людмила подарувала йому, сплівши до цього дня, пару теплих вовняних шкарпеток, і вони вдвох пішли в гості до діда на село.
Туркенич вислав хлопців вартувати по всіх напрямках від будинку.
Не дожидаючи Улі, що жила далеко, вони почали радитись удвох: Туркенич і Серьожка.
Як вони мали тепер повестись? Це було єдине питання, на яке вони мусили дати відповідь, і дати негайно. Вони розуміли, що йдеться не тільки про долю арештованих товаришів, а й про долю всієї організації. Дожидати, як усе це обернеться? їх могли арештувати в першу-ліпшу хвилину. Сховатись? їм нікуди було ховатись: їх усі знали.
Повернулась Валя, потім прийшли Уля з Олею Іванцо-вою та Ніна, яку стріли вони по дорозі. Ніна розповіла, що біля клубу чигають німецькі жандарми та поліцаї і нікого туди не пускають, і вже всі довкола знають про арешт керівників клубу і про те, що в підвалі клубу знайдено німецькі новорічні подарунки.
Туркенич і Ніна висловили припущення, що це — єдина причина арешту хлопців. Хоч як це тяжко само по собі, але це ще не провал організації.
— Хлопці не викажуть,— говорив Туркенич з властивою йому впевненістю.
Тут увійшов Олег і, нічого не кажучи, сів біля столу в тяжкій задумі. Потім покликав Туркенича до бабусі в кімнату. Олег переказав йому адресу, яку дала Поліна Георгіївна. Вони порадились трохи й вийшли до дівчат і Серьожки, що чекали на них у тяжкому мовчанні. Всі запитально дивились на Олега, дивилися з надією й стражданням.
Обличчя Олега стало навіть жорстоким, коли він заговорив.
— Ми не п-повинні сподіватись на б-благополучний для нас вихід,— сказав він і подивився на всіх одвертим мужнім поглядом.— Хоч як це боляче, хоч як нам трудно, ми п-повипні відмовитись од думки, що можемо лишитись тут до приходу Червоної Армії, допомогти їй з тилу, відмовитись од усього, що ми хотіли зробити навіть завтра... Інакше ми загинемо самі й погубимо всіх наших людей,— говорив він, ледве стримуючи себе. Всі слухали його, бліді й нерухомі.— Німці розшукують нас кілька місяців. Вони знають, що ми існуємо. Вони влучили в самий центр організації. Якщо навіть нічого, крім цих подарунків, вони не знають і не дізнаються,— підкреслив він,— вони схоплять нас усіх, хто групувався довкола клубу, і ще десятки неповинних... Щ-що ж робити? — Він помовчав.— Іти... Іти з міста... Так, ми повинні розійтись. Не всі, звичайно. Товаришів із селища Краснодон навряд чи зачепить цей провал. Первомайців також. Вони зможуть працювати...— Він раптом дуже серйозно поглянув на Улю.— Крім Улі: її, як члена штабу, можуть у першу-ліпшу мить розкрити... Ми чесно боролися,— сказав він,— і ми маємо право розійтися, знаючи, що свій обов'язок виконали... Ми втратили трьох товаришів, серед них кращого із кращих — Ваню Земнухова. Але ми повинні розійтись без почуття занепаду й смутку. Ми зробили все, що могли...
Він замовк. І ніхто не хотів і не міг більше говорити.
П'ять місяців ішли вони поруч одне з одним. П'ять місяців під владою німців, де кожен день нестерпним тягарем фізичних та моральних мук і вкладених зусиль був більший, ніж просто день у тижні... П'ять місяців,— як промайнули вони! І як усі змінилися за цей часі.. Скільки пізнали високого й жахливого, доброго й чорного, скільки вклали світлих, прекрасних сил душі у спільну справу і одне в одного!.. Тільки тепер їм стало видно, що це була за організація "Молода гвардія", чим їй вони завдячують. І тепер ось вони мусили покинути її.
Дівчата — Валя, Ніна, Оля — тихо плакали... Уля сиділа зовні спокійна, і страшне, сильне світло било з її очей. Серьожка, схиливши обличчя до столу, відкопиливши підпухлі губи, виводив нігтем візерунки на скатертині. Туркенич мовчав, дивлячись перед собою світлими очима, в тонкім рисунку його рота виразніше позначилася сувора вольова складка.
— Єсть інші д-думки? — спитав Олег. Інших думок не було, але Уля сказала:
— Я не бачу кончої потреби йти мені зараз. Ми, первомайці, мало були зв'язані з клубом. Я підожду, може, я зумію працювати далі. Я буду обережна...
— Тобі треба йти,— заперечив Олег і знову дуже серйозно подивився на неї.
Серьожка, що весь час мовчав, раптом озвався:
— їй обов'язково треба йтиі
— Я буду обережна,— знову сказала Уля.
З тяжким почуттям, не дивлячись одне на одного, вони ухвалили залишити трійку зі штабу в складі Анатолія Попова, Сумського та Улі, якщо вона не піде. Коли повернеться Люба й з'ясується, що їй можна лишитись, вона буде четвертою. Ухвалили рішення: вийти всім так хутко, як тільки можна— Олег сказав, що він і дівчата-зв'язкові не підуть, поки всіх не попередять і не встановлять зв'язку з Поповим та Сумським. Але ніхто із членів штабу й близьких до штабу сьогодні вже не повинен був ночувати вдома.