– Дорога мамо, альбатроси відомі по всьому світу як передвісники нещастя. Навіть загартовані морські вовки полотніють і втрачають свідомість, якщо з'являється альбатрос. Ось побачите, в одну з ночей у нашому димоході засяють вогні святого Ельма. Ми й нестямимось, як величезна припливна хвиля накриє нас прямо в ліжках.
– Ти говорив, це буде циклон, – нагадала Марго.
– І циклон, і припливна хвиля, – сказав Ларрі. – Іще, певно, землетрус, а також виверження двох-трьох вулканів. Тримати цього птаха – означає спокушати провидіння.
– Де ти все ж таки його роздобув? – запитав мене Леслі.
Я розповів про свою зустріч з Кості (ані словом не згадавши про морських змій, бо Леслі терпіти не міг плазунів) і про те, як він віддав мені птаха.
– Жодна людина при здоровому глузді ніколи б не робила подібних подарунків, – зауважив Ларрі. – Що він за один, хотів би я знати?
Не подумавши, я відповів:
– Арештант.
– Арештант? – тремтячим голосом перепитала мама. – Що ти маєш на увазі?
Я пояснив, що Кості відпускають додому на вихідні, оскільки на острові Відо йому довіряють. І додав, що завтра вранці я збираюся разом з ним на риболовлю.
– Не знаю, чи варто це робити, синку, – невпевнено сказала мама. – Мені б не хотілося, щоб ти приятелював з арештантом. Адже ми не знаємо, що він накоїв.
Я гаряче заперечив, що якраз це я добре знаю. Він убив свою жінку.
– Вбивця? – жахнулась мама. – Але чому він вештається тут на свободі? Чому його не повісили?
– Кара на горло існує тут тільки для розбійників, – пояснив Леслі. – Вам можуть дати три роки за вбивство і п'ять років за глушіння риби динамітом.
– Сміховинно! – обурилась мама. – Це ж просто ганьба.
– А на мою думку, це свідчить про тонке сприймання ієрархії всього сущого, – сказав Ларрі. – Мальки важливіші за жінок.
– Хоч би що там було, з убивцею я тебе не відпущу, – заявила мама. – Він може перерізати тобі горло, боронь боже.
Цілу годину мені довелося благати маму. Врешті-решт вона дозволила мені їхати з Кості за умови, що спершу Леслі піде подивитись на нього. Таким чином, назавтра зранку я все ж таки вирушив з Кості в море, а коли ми повернулись з багатим уловом риби для Алеко, я запросив мого нового товариша до нас у гості, щоб мама могла познайомитися з ним особисто.
Як правило, напруживши свій розум, мама спромагалась згадати два-три грецьких слова. Такий мізерний словниковий запас і за кращих часів обмежував її можливості в спілкуванні, а нині, коли над нею нависла загроза дружньої бесіди з убивцею, вона притьмом забула все, що знала. Отож, поки ми сиділи на веранді, мама лише знервовано усміхалась, тоді як Кості в своїй вигорілій сорочці й старих штанях спокійно попивав пиво, а я перекладав розмову.
– На вигляд він такий симпатичний, – сказала мама, коли Кості пішов. – І анітрохи не схожий на вбивцю.
– А як, по-вашому, виглядає вбивця? – запитав Ларрі. – Ти гадаєш, у нього заяча губа або він клишоногий і в руці тримає пляшку з написом "ОТРУТА"?
– Не будь наївним, синку. Звичайно, я так не думаю. Але мені здавалось, що він має виглядати... ну розумієш, лиховісніше.
– Зовнішність людини часто буває оманливою, – повчально мовив Ларрі. – Важать тільки її вчинки. Я міг би одразу визначити, що це вбивця.
– Яким чином, любий? – зацікавилась мама.
– Це ж елементарно, – зітхнув Ларрі. – Тільки вбивця міг додуматися подарувати Джеррі цього альбатроса.
18. З ТВАРИНАМИ
Увесь особняк гудів і клекотав від бурхливої діяльності. Біля кухняних дверей без кінця юрмились селяни з повними кошиками провізії та зв'язками галасливих курей. Двічі, а то й тричі на день приїжджав Спіро на своєму автомобілі, Привозив незліченні ящики вина, стільці, легкі столики та силу інших речей. Сороки, заражені загальною метушнею, схвильовано гасали туди сюди по клітці, просували голови крізь дротини і хрипкими, грубими голосами коментували поточні події. На підлозі в їдальні, оточена величезними аркушами обгорткового паперу, лежала Марго і малювала на них крейдою яскраві, барвисті фрески; у вітальні Леслі, оточений горами меблів, математичним способом намагався обчислити, скільки столів і стільців може вмістити будинок, лишаючись придатним для життя; на кухні мама (з двома крикливими дівчатами-помічницями), оповита клубками пари, іскрами вогню, тихим кипінням і пахканням казанків, поралась в атмосфері, яка буває в кратері діючого вулкана, ми з собаками никали з кімнати в кімнату, допомагали, чим могли, давали поради і взагалі силкувалися бути корисними; нагорі, у себе в спальні, безтурботно спав Ларрі. Сім'я готувалась до прийому гостей.
Як завжди, влаштувати цю вечірку ми вирішили зовсім несподівано, з доброго дива, просто нам так забаглось. Сповнені любові до ближніх, ми запросили в гостину всіх, про кого тільки могли згадати, навіть тих, кого на дух не виносили. Оскільки був початок вересня, вечір поклали назвати різдвяним, а гостей запрошено на ленч, чай та обід. Це означало, що треба готувати цілі гори частування, тож мама (озброєна стосом зачитаних кулінарних книг) чаклувала на кухні з ранку до вечора. Навіть коли вона, в запітнілих окулярах, і виходила зрідка на люди, з нею можна було балакати на теми, що стосувалися кулінарії.
Як і раніше, в тих нечастих випадках, коли всі члени родини запалювались одностайним бажанням приймати гостей, до підготовки взялися заздалегідь і з таким ентузіазмом, що напередодні учти всі буквально падали з ніг, перевтомлені й роздратовані. Зайво говорити, що наші вечірки ніколи не проходили так, як планувалося. Завжди в останню хвилину якась непередбачена пригода вибивала все з колії і наш ретельно розроблений проект летів шкереберть. За багато років ми вже звикли до цього (тільки й спасіння!), інакше наш різдвяний вечір
з самого початку був би приречений на провал, бо ним майже повністю заволоділи звірі. А закрутилась веремія з доволі безневинних золотих рибок.
За кілька днів до того мені, з допомогою Кості, пощастило впіймати водяну черепаху, яку я назвав Старим Шльопом. Збагативши свій звіринець таким царственим експонатом, я задумав урочисто відзначити пам'ятну подію. Найліпше, вирішив я, перебудувати черепашачий ставок, функцію якого дотепер виконували старі ночви. На мій погляд, це було надто простацьке мешкання для такої персони, як Старий Шльоп. Я роздобув великий прямокутний резервуар з каменю (колись у ньому зберігали оливкову олію) і художньо прикрасив його валунцями, баговинням, піском, рінню. Оформлення вийшло дуже натуральне і, здається, припало до вподоби черепахам та водяним вужам. А проте сам я не був цілком задоволений. Загалом вся штукенція виглядала надзвичайно привабливо, але чогось їй бракувало. Добряче помізкувавши, я дійшов висновку, що треба зробити останній, завершальний штрих – пустити туди золотих рибок. Але ж де їх дістанеш?