Спіро мовчки потиснув усім руки, а потім стояв і дивився на нас, як завжди, насупивши брови, і крутив у руках кепку.
– Ну, давайте прощатись, – почав він, але голос його раптом затремтів.
Рясні сльози зблиснули в нього на очах і градом покотились по зморшкуватих щоках.
– Слово честі, я не збирався плакати, – схлипував він, зітхаючи всіми своїми могутніми грудьми. – Але я буцімто прощаюсь з ріднею. Мені здається, що ви мої родичі.
Коли пароплав вийшов у відкрите море і острів Корфу розчинився в ряхтливому перлистому мареві, чорна туга облягла наші серця і не відпускала до самої Англії. Закіптюжений поїзд мчав з Бріндізі в Швейцарію. Ми сиділи в мовчанні, нікому не хотілося розмовляти. Вгорі, на сітці для багажу, заливались в клітках зяблики, скрекотали Сороки, часом Алеко видавав свій журливий крик. Внизу, біля наших ніг, хропіли собаки.
На швейцарському кордоні до вагона увійшов страхітливо вишколений чиновник і перевірив наші паспорти. Він повернув їх мамі разом з невеличким формуляром, без усмішки вклонився і лишив нас наодинці з нашим сумом. По якімсь часі мама глянула на заповнений чиновником бланк і заціпеніла.
– Ви тільки подивіться, що він тут написав! – вигукнула вона обурено. – Ну й нахаба!
Ларрі зазирнув у бланк і пирхнув.
– Це тобі кара за те, що ти поїхала з Корфу, – сказав він.
На маленькій картці, в графі "Опис пасажирів", акуратним крупним почерком було виведено: "Мандрівний цирк і штат службовців".
– Треба ж таке написати! – все ще гарячкувала мама. – Далебі, яких тільки диваків нема на світі.
Поїзд мчав нас до Англії.
Переклад Л. Гончар