Це болото утворилося на дні невеличкої долини – акрів десять низовини, яку оброблювано протягом весняних та літніх місяців. У зимовий час їй попускали заростати, і вона вкривалась густим очеретом і травами, серед яких вилися зрошувальні канави, вщерть наповнені каламутною водою. Ці канави з грузькою тванню набагато утруднювали нам хід. Де-де через них було перекинуто вузькі дощані місточки, здебільшого хиткі й трухляві. А проте тільки завдяки цим кладкам ми могли пересуватися по болоту. Скільки ж часу марнувалось на вишукування чергового містка.
Заледве ми перейшли першу кладку, як з-під ніг у нас шугнуло троє бекасів і дременуло геть, погойдуючись на льоту. Ларрі скинув рушницю і натиснув на гашетку. Курки спустились, але пострілу не було.
– Не завадило б спершу її зарядити, – зловтішно мовив Леслі.
– Я думав, ти це зробив, – огризнувся Ларрі. – Хай йому грець, ти ж все-таки відповідаєш за зброю! Я був би підстрелив цю пару, якби не твоя нерозторопність.
Ларрі набив рушницю, і ми знову побрели крізь очеретиння. Перед нами, хоч куди б ми йшли, весь час настирливо скрекотали дві сороки, остерігаючи дичину. Ларрі чортихався, сипав прокльонами, але пронизливе скрекотіння не вщухало. Закипаючи гнівом, він спинився перед містком, навислим над широкою смугою спокійної води, і роздратовано спитав:
– Невже ніяк не можна вгамувати цих квоктух? Вони ж розполохають всю дичину в окрузі.
– Тільки не бекасів, – запевнив Леслі. – Бекаси сидітимуть глухо, аж доки ти не наступиш на них.
– Навряд чи варто йти далі, – сказав Ларрі. – 3 однаковим успіхом можна вислати вперед духовий оркестр.
Він узяв рушницю під пахву і, роздратований, рушив на місток. Отам то все і скоїлось. Ларрі саме дійшов до середини рипучої хиткої кладки, коли з високої трави по той бік випурхнуло стрілою двоє бекасів. Від хвилювання він геть-чисто забув про ненадійність свого становища. Скинув рушницю на плече і, балансуючи на тремтячому містку, бабахнув з обох цівок. Рушниця гримнула, бекаси дали дьору, а Ларрі з несамовитим криком шубовснув у канаву.
– Тримай рушницю над головою!.. Тримай її над головою! – заревів Леслі.
– Не вставай, а то тебе затягне! Не ворушись! – лементувала Марго.
Але в Ларрі, розплатаного на спині, була тільки одна мета – чимскоріш вибратися з трясовини. Він спочатку сів, тоді спробував звестись на ноги, спираючись при цьому на рушничні цівки, що вселило жах у душу Леслі. Коли йому вдалося випростатись у нуртовинні твані, рушницю зовсім затягло вглиб – і Ларрі загруз по пояс.
– Глянь, що ти зробив з рушницею! – горлав розлючений Леслі. – Ти забив мені грязюкою цівки!
– А що ж мені, достобіса, робити? – злився Ларрі. – Лежати тут і топитися? Дай руку, ради бога!
– Витягни рушницю! – сердито кинув Леслі.
– Нехай її дідько витягає, якщо ти мене не рятуєш! – репетував Ларрі. – О прокляття! Я ж бо не тюлень... витягни мене звідсіля!
– Ти ідіот! Простягни мені кінець рушниці, тоді я тебе витягну, – кричав Леслі. – Інакше не дістану.
Ларрі хапнувся шарити під водою і загруз іще на кілька дюймів, перш ніж видобув рушницю, заліплену чорним смердючим болотом.
– Боже милосердний! Ви лише гляньте на неї! – стогнав Леслі, обтираючи рушницю своїм носовиком. – Ви лише гляньте!
Може, ти перестанеш голосити над цією паскудною зброєю і витягнеш мене звідси? – саркастично спитав Ларрі. – Чи ти волієш, щоб я втопився тут у болоті, як свого часу Шеллі в Лігурійському морі?
Леслі простягнув йому кінець рушниці, й ми всі дружно взялися тягнути. Однак це не дало бажаних наслідків, бо Ларрі, здається, загруз іще глибше, коли ми спішились передихнути.
– Ваше завдання – рятувати мене, – нагадав Ларрі, засапуючись, – а не вкорочувати віку.
– Ет, менше базікай, а спробуй підтягтися, – сказав Леслі.
– А що ж я ввесь час роблю, скажи на ласку? Я вже й так розірвався в трьох місцях.
Врешті-решт, після неймовірних зусиль, твань розверзлась і ми витягли Ларрі на берег. Він стояв, забрьоханий чорною смердючою багнюкою, схожий на шоколадного солдатика біля печі, й танув у нас на очах.
– Як ти себе почуваєш? – запитала Марго.
Ларрі метнув на неї колючий погляд.
– Чудово, – їдко промовив він. – Просто чудово. Більшої насолоди я не зазнавав за все своє життя. Невеличке запалення легенів, радикуліт, загублений черевик, там, у болоті, та все це байдуже! Загалом я прекрасно провів час.
Шкандибаючи додому, він без упину виливав на наші голови гнів і презирство, а насамкінець заявив, що цю каверзу, мовляв, йому підстроїли зловмисно. Коли невдатний мисливець увійшов до будинку, лишаючи за собою слід, наче борозну на зораному полі, мама вжахнулась.
– Що ти робив, синку? – перелякано запитала вона.
– Що робив? А як по-вашому, що я робив? Я був на полюванні.
– Але що з тобою скоїлось, серденько? Ти мокрий мов хлющ. Ти що, провалився?
– Знаєте, мамо, у вас із Марго така надприродна проникливість, що я часом дивуюся, як ви взагалі ще існуєте.
– Я тільки запитала, синку.
– Ну звісно, я провалився. Що ж іще могло бути, як ви гадаєте?
– Треба перевдягнутись, любий, бо ти застудишся.
– Цілком ймовірно, – з гідністю відповів Ларрі. – 3 мене сьогодні вдосталь познущалися.
Відкинувши будь-яку допомогу, він узяв у коморі пляшку бренді й усамітнився в своїй кімнаті, де на його прохання Лугареція розтопила коминок. Тепло закутавшись, Ларрі сидів на ліжку, чхав і хлиськав бренді. Десь опівдні він послав по другу пляшку, а надвечір до нас долинули його бадьорі пісні впереміж з громохким чханням. Під час вечері, коли Лугареція подибала нагору з третьою пляшкою, мама занепокоєно попросила Марго піти провідати Ларрі. Через деякий час ми почули розгніваний голос Ларрі й жалібне благання Марго. Мама в тривозі кинулася сходами вгору, а ми з Леслі рушили слідом за нею.
У кімнаті Ларрі жахтів коминок, сам він лежав у ліжку, вкритий цілою купою простирадл та ковдр. Охоплена розпачем Марго стояла коло нього зі склянкою в руці.
– Що з ним? – спитала мама, рішучим кроком перетинаючи кімнату.
Він п'яний як ніч, – сказала Марго розгублено, – і я нічим не можу зарадити. Ось прошу його прийняти гірку сіль, щоб завтра не нудило, а він опирається. Сховався під ковдрами й торочить, що я замислила отруїти його.