— Вибачте мені, дорогі міс... Боюся, що ви не підготовлені до прямої відповіді на це запитання. Згодом вам відповість Фрад.
Тінь пробігла обличчям Ессельсона. Дуже коротка, миттєва тінь, — і знову кругла фізіономія випромінювала безхмарне задоволення собою, апетитом міс і життям. Але в оту коротку мить війнуло на дівчину холодним відчаєм, скорботою і, здається, глибоко затамованою зненавистю...
— Я трохи перебільшив щодо фауни нашого плато, — бадьоро базікав Джон. — Ви, боюся, не зустрінете жодного боа і жодного тапіра, хіба що мавп та папуг... А слонів, міс Тересо, — лисий уклонився аргентинці, — у сельві не буває.
— А осли?
Джон підхопився з стільця і розшаркався:
— Завжди до ваших послуг, прекрасні міс!
Тереса розсміялась. Яна опустила очі. Неприємно було дивитись, як блазнює немолода людина — "театральний слуга".
Зайшов Макс. Привітався до дівчат (вони не відповіли), мимохідь глянув на Джона, кинув:
— Лиса мавпо, геть! Джон слухняно вийшов.
— У вас так розмовляють з людьми?
Макс здивувався:
— Це людина?
Сів біля Тереси, легенько обійняв за плечі:
— Як спалося?
— Дякую, прекрасно. — Тереса труснула плечем.
Макс руки не прибрав,
— Ви б не хотіли оглянути місцевість?
— Хотіли б. — Тереса сильніше труснула плечем.
Макс однаково руки не прибрав.
— Тоді підемо відразу. Нехай нас пробачить Яна...
— Що? — Тереса підвелася. Макс насупився і лишився сидіти на стільці. — Ви гадаєте, що я піду не з Яною, а з вами?
— Погодьтеся, що це була б більш природна пара.
— З вами? Пробачте, у парі? — Тереса презирливо засміялася.
Яна дивилась у вікно.
— Сядьте, я вас прошу, — наполегливо сказав Макс і спіймав Тересу за руку. — Вам не личить все це. Їй, — він кивнув на Яну, — інша річ... А вам, дівчині, в котрій хвилююча жіночність говорить кожною рисочкою, кожним рухом, кожним словом...
Тереса зарожевілась від задоволення, та руку відняла:
— Я б вас просила не звертатися до мене з такими пропозиціями.
— Я однаково буду до вас звертатися з такими пропозиціями, — мовив Макс. — Знати вас і залишитись байдужим міг би... може, лисий Ессельсон, чи, як його дотепно назвала Яна, "людина".
У дверях з’явився Фрад. Пильно глянув на Макса, обмацав очима дівчат. Яна зіщулилася від того погляду, Тереса зашарілась густіше.
— Доброго ранку. Ви вже снідали?
Дівчата не відповіли. Тонкі губи Фрада стислися, очі відбили щось середнє між насмішкою і поблажливістю.
— Сідайте, — кинула Яна сухо.
Фрад вклонився і сів. Худе обличчя стало серйозним, погляд уважним, і в очах блимнули руді іскри.
— Чи буде серйозна розмова хоч сьогодні? — запитала Яна.
— Я вас слухаю.
— Треба повторити запитання?
— Повторіть, прошу.
— Перше. Де Артем Соболь?
— Я вам цілком серйозно кажу, що він живий і здоровий, далеко звідси.
— Я не питала, чи він далеко, я питала: де?
Фрада здивував упевнений і вимогливий тон.
— Коли це вас задовольнить, прошу: він у сельві, але у віддаленій оселі.
— Що він там робить?
— Працює.
— Точніше.
— Продовжує ту роботу, що покинув удома.
Ці відповіді нічогісінько не пояснювали.
— Він знає, що я тут?
— Ні.
— Де ми? Навіщо ми тут? Коли ми повернемось додому? Коли я зможу побачити Соболя?
— Ви б хотіли його побачити?
— Він мене — теж.
— Злива запитань. Спробую відповісти. Ви у найбільшому науковому центрі сучасності. Тут працюють учені, лабораторії, великі цехи, електричні станції. Чому ми ізолювали себе від людства? Бачите, — посміхнувся Фрад, — я сам допомагаю вам ставити запитання. Тому, що наше суспільство більш досконале, ніж людське. І тому, що людство ще не дозріло володіти тими таємницями, які відкрилися нам. Навіщо ви тут? На це я вам зараз не відповім, бо не хочу брехати. Обіцяю твердо: згодом дізнаєтесь.
— Я їм на це вже відповідав, — розсипав Макс презирливий смішок. — Вони мені, мабуть, не повірили.
Фрад пропустив репліку повз вуха.
— Коли ви зможете побачити Артема Соболя? Спочатку дозвольте запитати у вас: а навіщо вам його бачити?
Яна здивовано підвела брови:
— Це... мій чоловік!
— Ви не прожили з ним жодного дня, — знову втрутився Макс. — Який же він вам чоловік?
Яна не хотіла помічати присутності цієї людини. Але Фрад глянув на нього і схвально кивнув головою:
— Справді, який же він вам чоловік... Ви ж хотіли серйозної розмови.
Навіть не знайшлася, як відповісти на зухвалість. Фрад продовжував:
— Я не думаю, щоб ви його побачили найближчим часом. Прошу вас: викиньте з голови цю думку і не повертайтеся до цього питання.
— Але вам його зададуть інші.
— Наприклад?
— Люди.
— Точніше.
— Людство.
— А-а... Я чекатиму на це запитання. Або, може, дам на нього відповідь раніше, ніж його почую. Далі. Вас цікавить, чи скоро ви повернетесь додому. А чому б вам не вважати цю оселю своїм домом? Погодьтеся, що тут дуже затишно й зручно.
— Оце ви називаєте серйозною розмовою?
— Цілком. Підкреслюю: цілком. Принаймні наш сухопутний острів науки ви залишите ніяк не раніше, ніж через півроку.
— Це треба розуміти так, що ми... полонянки?
— Ви цілком вільні, у нас ніхто ніколи не посміє посягнути на свободу особи. Робіть, що хочете, йдіть, куди вам заманеться, живіть, як тільки вам підкаже фантазія. До речі, за це ніхто не вимагатиме з вас роботи. Але все, звичайно, в межах острова. Залишати його заборонено нашими законами. Та це й неможливо.
— У вас тут є закони? Вони для нас обов’язкові?
— Оскільки ви тут.
— Хіба ми хотіли тут опинитись? Маємо більше підстав вимагати, щоб ви жили за нормами нашого життя. Вони прийняті людством.
— Мене найменше цікавлять норми, прийняті людством.
Яна здивувалася, Тереса відсунулась від Макса.
— Ми — люди, — промовила Яна.
— Ви їсте мою їжу, користуєтесь моїм домом.
— Вашу їжу? Вашим домом? Як це розуміти?
— На вас сьогодні не ті сукні, що були вчора, — сказав Фрад. Він весь час розмовляв з Яною, на Тересу лише зрідка поглядав. — Де ви їх узяли?
— У шафі.
— Ви їх привезли з собою?
— Ні.
— То це мій одяг?
— Ваш? — Яна розсміялась. — Ви носите жіночі сукні?
Тереса з цікавістю стежила, як Фрад викрутиться з смішного становища.
— То чий же це, на вашу думку, одяг? — поцікавився той.
— Мій і Тересин.