— Тереса з вами?
— Зі мною.
— Ви можете вільно говорити?
— Можу.
— Де ви?
— У сельві. Десь у всесвітньому заповіднику.
— Як ви там опинились?
— Нас... викрав і привіз сюди Макс. Він негідник.
— Старий Гомес у цьому переконаний! Як же ви ночували в джунглях? Навіщо він це зробив?
— Ми ночували не в джунглях, а в спальнях. Він нас привіз сюди начебто для того, щоб подарувати одному дивному типу, який дуже любить вродливих жінок. Так він каже.
Пуебло пошепки вилаявся.
— Не нервуйте. Я нікому не подарую насильства, навіть коли це жарт.
— Який жарт!..
— Ви щось знаєте?
— Розповідайте, благаю вас.
Яна дивувалась своєму самовладанню. Розповідаючи, роздяглася й переступила край ванни.
— Пробачте, Пуебло, приймач не боїться води?
— Анітрохи! Ви у воді? Вас оточує вода?
— Ні, я збираюся прийняти ранковий душ.
— О боже ж мій!.. Звідки там узявся душ?
— Я ж вам казала — тут комфортабельна оселя. Слухайте далі...
Яна чула, як Пуебло уривками повторював її розповідь, мабуть, для Олексія. Вона увімкнула воду.
— Ви взірець для всіх жінок світу! Попасти в таку історію і не забути про душ!..
Пуебло це було неприємно.
— Що зробиш? Мусимо бути здоровими й енергійними. Послухайте, я можу віднести намисто й сережки Тересі, щоб ви з нею поговорили. Скучили?
— Жахливо!.. Але ні в якому разі не віддавайте їй свої прикраси.
— Чому?
— Розумієте... Тереса слабка. Вона слабка жінка і легко піддається впливам. Якщо вона забула про значення прикрас — нехай!
Яна увімкнула повітряний масаж.
— Невже ви ладні позбавити сестру такої втіхи, як свіжий привіт?
— Як болить моє серце, але я її знаю.
— Що ж, коли так...
Вони домовилися про систематичний зв’язок. Пуебло сказав:
— Яно, коли ваша ласка! З вами хоче поговорити Олексій.
— Я слухаю.
Після паузи пролунав низький голос:
— Здрастуйте, Яно.
— Доброго ранку, Олексо.
Знову пауза.
— Ви, мабуть, не знаєте своїх координат?
— Ніякого уявлення.
— Тоді... Якщо побачите Артема — перекажіть моє вітання. Міцно потисніть руку.
— Гаразд, я це зроблю. Пауза.
— Ну от. Зараз ми викличемо Москву і про все розповімо.
— Вітайте Івана Антоновича. Пауза.
— Обов’язково. — І після нової паузи: — Ви тримайтеся! Ви сильна.
— Дякую, Олексо...
Зв’язок припинився. Яна одяглась у нове і вийшла з ванни. У кріслі сиділа Тереса. На ній була нова червона сукня, і як воно личило дівчині!
— Всі сукні широкі в талії, і я ніде не знайшла хоч би стрічечки клею! О, тобі до лиця! Прийшлося якраз?
— Еге ж, — Яна всміхнулась. — Наче на мене зроблене.
— Щаслива... Воно за кольором схоже на отой вертоліт. Якщо лиса потвора і справді наша горнична, я вимагатиму клей для одягу. Слухай, чого це ти сама з собою розмовляла у ванні? Я чула твій голос. Яна вагалася мить.
— Я не з собою. Я з твоїм братом і Олексієм.
— О!.. — Тереса підстрибнула. — Які ж ми дурні!.. Коли я на тебе дивилась, мені це й на думку не спадало. Наче ти все своє життя ходила з намистом. Тобі з ним так гарно!.. Як він без мене? Що вони там знають?
Потім вона сказала:
— Що ми з тобою зробимо? Ми тільки слабкі жінки... Яна відчувала себе так, як, бувало, в університеті перед
спортивними змаганнями: трохи хвилювалась, навіть боялася, та разом з тим усі сили були мобілізовані, голова ясна, тіло сповнене енергією.
В двері постукали. До кімнати зайшов лисий Джон Ессельсон.
— Бачите, міс, — сказав він, — я потроху починаю повертатися до звичок цивілізованого світу.
— Вони й справді тут не в шані... — кинула Яна.
Джон підібгав губи:
— Що зробиш — джунглі.
Розділ одинадцятий
ЧИ МОЖНА ЗВІДСИ ВИЙТИ?
Він пообіцяв Тересі, що кольорові стрічки для переклеювання одежі будуть увечері. Повів дівчат до вчорашнього салону — снідати. Дивився, як міс уплітають яєчню, базікав.
— Ні, справді, я вам щиро раджу оглянути місцевість. Яка краса, яка розкішна природа!.. Ви собі йдете, а навкруг орхідеї... Ви бачили, міс, які чудові орхідеї стоять у ваших спальнях? Це справді надзвичайно прекрасні орхідеї! Коли казати по секрету, я їх сам вибрав. У нас тут є куточок, де росте безліч орхідей. Я пішов і вибрав, щоб нові наші міс, — це я так думав, — швидше звикли до нової оселі... Яка природа, справді! Ви йдете, а назустріч боа, мавпи, папуги, тапіри...
— Слони, індики... — додала Тереса.
— Осли, — нагадала Яна.
— Ви про моє прізвище? — Джон хихикнув. — До ваших послуг, міс, — Джон Ессельсон. У перекладі: син осла, ваша правда.
— По нашому — Осленко, — пояснила Яна.
Джон зрадів:
— Осленко!.. Це звучить, як симфонія... Я вас прошу, міс Яно, коли ваша ласка: якщо вам захочеться назвати мене Осленко — прошу, називайте! Тут мене звичайно кличуть Джоні, але якщо вам заманеться...
Тереса обірвала:
— Досить, синьйоре Осленко, з цього приводу ми домовились.
— Міс бажають кави? Хвилинку, я наберу номер. Вірте, мені приносить велике задоволення бути вам корисним, і Це я роблю не так за обов’язком — я тут, що не кажіть, дворецький чи комендант будинку, — як за покликанням душі. Щоб скрасити ваші найперші дні. А далі ви звикнете до нового життя, вас захоплять нові мрії та інтереси, і ви забудете старого Джона... Осленка, як ви зволите казати.
Яна відсунула чашку з кавою:
— Дякую. Пристойний сніданок. І довго, на вашу думку, ми житимемо оцим самим... новим життям?
— Не знаю, міс Яно...
— Точніше кажучи, ви не знаєте, чи скоро нас збираються повернути назад?
— Любі мої міс, що я вам скажу напевне, так лише те, що вас не збираються повертати назад. Ось у чім річ. Той, хто сюди потрапляє, залишається тут...
— Назавжди?
— Боюся, що так. Принаймні на невизначено довгий час.
— Навіщо?
— Про це спитайте в хазяїна.
— У кого??
— В хазяїна. Я розумію, ви не звикли...
— Хто ж наш хазяїн?
— Найбільший наш хазяїн навряд чи знає про ваше існування. А найближчий — Фрад. Ви з ним знайомі.
— Ви хотіли сказати — господар оселі?
— Я, пробачте, міс, хотів сказати — наш хазяїн.
— Он як... А ви в нього служите?
— Що зробиш!
— Отже, ви — слуга?
— Схоже на те, міс.
— Послухайте. — Яна допитливо глянула в кругленькі Джонові очиці. — Тут що — театр?
— Міс Яно! Це не театр. — Джон витримав її погляд. — Це правда.
— Так навіщо ж?