Тонкі губи ворухнулись:
— Я б хотів зрозуміти, що ви вважаєте своїм, а що — чужим.
— Моє — це... моє. А чуже — чуже.
— То чия ж сукня на вас?
— Моє.
— А де ви його взяли?
— Ви знаєте казку про білого бичка?
— Ні, не знаю.
— Хіба ці сукні належали якійсь жінці? Вони нові, вони висіли в кімнаті, яку мені запропонували.
— Хто?
І ще раз встряв Макс:
— Вони вважають чужим те, чим користуються не вони, а хтось інший. Поки на машині горить вогник "зайнято", вона — чужа, а коли цього вогника немає, вона буде належати тому, хто її візьме. Чужа їжа — в чужій тарілці, а їжа взагалі — належить усім. Нова сукня стає їхною, коли вони її хоч раз надягнуть.
— Я тебе не просив пояснювати, — обірвав Фрад. — Мене не цікавить, як ставляться до речей там. Я хочу, щоб наші гості зрозуміли безглуздість своїх претензій.
— А сукні все ж таки ваші? — єхидно спитала Яна.
— Вони не мої у вашому розумінні, але вони — моя власність.
— Знов за рибу гроші... Ви їх зробили? Їх носить хтось із ваших близьких? Чи вони є вашою власністю в тому розумінні, коли все, що є на світі, належало окремим особам?
— Я радий, що ви починаєте мене розуміти. Ви потрапили до безкласового суспільства власників.
Яна не сподівалась на таку відповідь.
— Це справді? Чисте безглуздя. Зайдіть у будь-яку крамницю, вибирайте яке завгодно вбрання. Одягайте й носіть.
— Тут немає крамниць.
Тереса зацікавлено роздивлялася Фрада: їй хотілося зрозуміти. Макс похмуро дивився перед собою на стіл.
— Слухайте, у вас тут є хімічне виробництво? І зернове господарство? І тваринницький комбінат? — тихо спитала Яна.
Фрад зрозумів недомовлене: і їжу, і одяг, і все, що було потрібно в побуті тутешнього "суспільства", виробляло людство... І людство не знало, що частина його виробів споживається у сельві.
— Не будемо продовжувати дискусію. Засвоєння нового ставлення до життя — справа часу. Підемо, Максе.
— Я хотів показати дівчатам плато.
— Обійдуться без тебе.
Розсерджений Макс підвівся й мовчки вийшов слідом за Фрадом.
— Тересо, а цей тип щойно зазнав поразки. Він утік.
— Ти гадаєш?
— Хіба ти не зрозуміла?
— Можливо...
Дівчата вийшли з будинку і пішли навмання — довгою покрученою алеєю, залитою твердим пластиком. За кілька кроків юрба дерев заступила зелений дім. Стовбури вздовж алеї були ретельно очищені від ліан та епіфітів, і тому високо над головами крізь густе листя проглядало небо.
— А ми зуміємо повернутися? — спитала Тереса.
— Не знаю.
Алея зробила кілька петель, і дівчата опинилися перед довгим зеленим будинком.
— Ми прийшли назад!
Розгублено перезирнулись. Тереса прошепотіла:
— Зачарована країна...
А потім розгледіли, що принаймні половина цієї будівлі була без вікон. А земля поблизу тремтіла в лихоманці.
— Це, мабуть, одна з лабораторій чи виробничий цех...
Обійшли довгу будівлю і опинились на просторій галявині. Висока трава випаровувала вологу. Де-не-де полум’яніли незнайомі квіти. Повітря було м’яке, мов вата. Сонце обливало зелену ковдру золотом.
А по той бік галявини крізь рідкі стовбури виднілася група споруд. До них бігла широка дорога, що виливалась із гущавини.
Дівчата підійшли ближче і, здивовані, спинились. Ліс звівся на другий поверх. Одноповерхові корпуси мали той самий малахітовий колір, а на їх пласких дахах підіймалася рослинність. Високі чагарники, поодинокі дерева, обплетені ліанами, квіти і навіть невеличкі скелі... Справді, помітити щось із повітря неможливо.
Хто, як і навіщо все це побудував? Другий день полону не наблизив відповіді.
Найменший будинок — а таки чималенький, метрів двадцять п’ять завдовжки — мав скляні непрозорі стіни. Плаский дах разом з рослинністю виступав далеко за їх краї, щоб приховати блиск. Фасад будівлі відгородили тоненькі сріблясті шнурки, що висіли в повітрі за метр од землі.
Щось прошелестіло. Дівчата озирнулися і ледве встигли відскочити. Підкотила зелена машина. Дверцята розсунулись, і звідти вийшов старий чоловік. Худий, сивий, високий, трохи згорблений у плечах. В руках він тримав тонку поліровану палицю. Одягнутий у чорний урочистий костюм, старий справляв дивне враження неквапливою ходою, поважним поглядом, випещеним зморшкуватим обличчям. Наче він був не в джунглях, а в театрі.
Разом з ним із машини вискочив невисокий чоловічок у такому ж урочистому вбранні. Меткий, з гнучкою рухливою спиною, з отим неприродним виразом обличчя, що його весь час мав Джон Ессельсон: "Що зволите?" Випередивши старого, підскочив до сріблястої огорожі й розвів шнурки, даючи прохід.
А від дому поспішали ще двоє людей. Вони не метушились, але виявили надмірну театральну поштивість.
Старий спинився, поволі озирнувся навколо себе. Наче перевіряв, чи все на місці: будівлі, джунглі, небо... Погляд затримався на дівчатах. Зусиллям волі Яна зуміла не сховати очей.
Колись їй довелось провести кілька неприємних хвилин наодинці з лютим собакою-боксером. Той мав людський погляд — здавалось, бачив наскрізь і без слів розумів усі твої наміри. Але він був собака і ладен був щосекунди, дивлячись отими розумними вологими очима, перекусити горло.
Отак дивився цей старий. Вже потім, коли дівчата силкувалися відновити в пам’яті його риси, згадувалась тільки урочиста стареча постать та погляд темних, круглих, невизначеного кольору очей, в яких було людське розуміння і ніяких людських почуттів.
Старий підняв палицю і мало не ткнув нею в обличчя дівчат:
— Що це?
— Це, хазяїне, з корпусу Фрада, — схилився маленький чоловічок. — Новенькі.
— Перекажіть: щоб востаннє. Досить. Не час. Терпіння немає.
Старий повернувся і пішов у будинок. Чоловічок за його спиною відновив у повітрі сріблясту огорожу і разом з іншими двома пішов слідом. Двері блиснули скляними площинами: ковтнули всю групу. На дівчат більше ніхто й не глянув — ніби вони були дерева.
— Як ти гадаєш, скільки йому років? — прошепотіла Тереса.
— Мабуть, сто.
— А може, й менше. Дев’яносто.
— Або сто двадцять.
Вони довго ходили лабіринтом доріжок і доріг, поміж плескатими будиночками і тропічними заростями. Біля деяких корпусів чулося з-під землі вже знайоме гудіння. Людей зустріли тільки раз. Двері одного з будинків були розчинені, і в них стояли чоловік і дві молоді жінки. Чоловік глянув на дівчат з цікавістю, жінки — з незрозумілим виразом заздрості, співчуття і байдужості.