— Не намагайтеся викинутися, двері зачинено:
— Викинутися?.. Униз? — Яна відсмикнула руку. — Мені цікаво знати, чим закінчиться ця комедія.
— Розумні слова. Скоро про все дізнаєтесь.
Дівчата змовкли. Мовчали, й чоловіки. Реактивні двигуни гули за бортами... Тільки один раз, Тереза, зауважила:
— Під нами Гран-Чако.
Внизу було рідколісся, зелені трави.
— Ви добре знаєте географію... — іронічно" зазначив пілот.
— Яно, ми летимо в Бразілію... — мовила дівчина задумливо і знову змовкла.
Минула година, а може, й три... Набряклі хмари клубочилися. далеко внизу, ворушили синіми шапками, незрозуміло вовтузилися... Та раптом відступили назад і відкрили зелений океан. Справжній океан, який вражав уяву своєю безмежністю. Куди лише сягало око з висоти — всюди був суцільний зелений ліс. Його краї танули в білому мареві на горизонті, прозорий серпанок здіймався з його поверхні. Навіть звідси видно було, як ліс видихав вологу.
Подекуди розбурхана зелена поверхня здіймалася крутими терасами і знову падала, інколи крізь неї проглядали потрощені часом скелі.
Яна торкнулася Тересиного плеча:
— Це, мабуть, джунглі?
— Так. Не джунглі, а сельва ...
Почало боліти у вухах. Вертоліт знижувався.
Ще довго летіли на малій висоті. Ліс стелився під машиною з такою швидкістю, що скидався на грандіозний зелений водоспад, який виливався просто з-за обрію Все частіше минали скелі, ущелини, облямовані рослинністю, прямовисні кам’яні стіни.
Змовкли реактивні двигуни, крила розгорнулися у лопаті і повільно розкручувались. Тим часом машина летіла за інерцією, як кинутий камінь. Та ось гвинт над головами злився в коло, рух уповільнився, тепер можна було роздивитися навіть окремі повиті ліанами верхівки.
З хащі піднімалася тонка й загнута, як палець, скеля. Летіли просто до неї. Не долетівши, круто пішли вниз, і крони дерев враз сховали сонячне світло. Вертоліт торкнувся землі.
— Виходьте, дівчата.
— Де ми?
— Виходьте, прошу, — чемно повторив Макс.
Яна й Тереса вийшли з машини і рушили за Максом. Пілот залишився на місці.
Озиратися навкруги не було часу. Яна помітила тільки, що вони в лісі, хоч її підбори клацали по рівній пластиковій доріжці. Дерева стояли рідко, але їхні крони зливалися над головами. Трохи далі з обох боків починалися непролазні хащі, а попереду з’явилася довга плоска будівля із стінами малахітового кольору. Вікна починалися мало не від землі й майже сягали даху. Макс став на широку сходинку, двері розсунулися. Озирнувся, пропустив дівчат повз себе. Двері тихо зачинилися.
Кілька кроків просторим коридором — і нові двері так само запобігливо розчинилися перед ними. Зайшли до кімнати.
Зелене лісове світло вільно лилося в приміщення крізь двоє вікон без шибок. Вздовж однієї з стін виблискували екрани, по кімнаті розкидані стіл, стільці, низенькі канапи. На другій стіні — велике дзеркало.
Дівчата мимоволі спинилися біля нього й поправили волосся. Макс засміявся:
— От і добре. Вважайте, що ви дома.
— Де ми? Розвів руками:
— Сельва... Даруйте мені, я зараз повернуся.
Він вийшов.
— Ти вмієш правити вертольотом? — спитала Тереса.
— Хто ж цього не вміє!
— Я. Слухай: підемо уб’ємо пілота і втечемо.
Яна гірко всміхнулась:
— Люба, ну що ти товариш!.. Ти його вб’єш?
— Уб’ю.
— За що?
— Він такий самий негідник, як Макс. Це бандити, я тебе запевняю!
— Але ж ми не в романі, Тересо...
— О!.. Я вважала тебе рішучою і сильною, а себе — слабкою. Підемо. Не хочеш убивати — скрутимо так, щоб не вискнув!..
— Але ж двері тут відчиняються автоматично...
Тереса підійшла до дверей, і вони розсунулися. Дівчата вийшли в коридор. Тут було порожньо. Наблизилися до виходу, і двері так само пропустили їх надвір.
Пішли пластиковою стежкою, раз у раз озираючись. Їх ніхто не наздоганяв. Ось і галявинка, де вони виходили з машини, тільки вертольота вже не було. Тихо гойдалися вгорі віти дерев, пливло кудись синє далеке небо... Тиша навкруги стояла дивовижна.
— Повертаймося, Тересо. Нехай хоч їсти дадуть.
— Ти це справді? — очі аргентинки округлилися від гніву.
— Звичайно... Коли ми навіть надумаємо тікати, в ліс, то голодні не дуже далеко втечемо...
— Тікати в сельву... Краще залізти на оце дерево та кинутися вниз головою.
— Але я хочу їсти!
— Ти візьмеш у них їжу?
— У них!.. Їжа належить усім.
Тереса нервово смикнула плечима:
— Підемо.
Так само вільно вони повернулись до кімнати, з якої щойно вийшли. Макса ще не було. Посідали на канапі. Помовчали. Яна продекламувала:
А ти підійшла, засміялася лунко
і за собою, мов тінь, повела.
Вуста твої я торкнув поцілунком,
і ти поцілунком відповіла.
Тепер на світі нас двоє буде!..
Хіба лиш двоє? В усяку днину
навколо люди — сміються люди,
а ми між ними, і ми із ними!..
Помовчали ще трохи. Яна думала: Артем має бути десь тут. Макс причетний до викрадення. Даремно ламати голову, кому й навіщо це треба. Однаково нічого не вгадаєш. Але Артем десь тут... Треба чекати.
Минула ще година. Дівчата нудились. Тереса соромливо визнала:
— Я, здається вмираю від голоду. Давай будемо кричати? Знаєш, який ми можемо зчинити галас... О! Вони збіжаться всі до одного. Я, коли хочу, можу бути такою нестерпною, що аж самій гидко робиться!
— Гаразд! Почекаймо ще півгодини, а тоді зчинимо скандал...
Від втоми й голоду не те що скандалити — не хотілося розмовляти. Дівчата заворожено дивилися за вікна. Стовбури темними кострубатими колонами зводилися над землею. Навколо них із землі стирчали обрубки ліан — їх, певно, знищили, щоб не заважали розвиватися деревам. До скла схилялися гілки з великим м’ясистим листям, схожим на листя хатнього фікуса.
А далі стовбури стояли густіше, і там уже ніхто не чистив їх від буйних епіфітів . Далі — так здавалось Яні — проглядала малахітова стіна будівлі.
Дівчата не помітили, як засвітився один з екранів, і на ньому з’явилося обличчя людини. Очі уважно розглядали полонянок, під гострим підборіддям задоволено ворухнувся ще гостріший кадик. Посмішка втіхи торкнулася тонких вуст. Тереса напівлежала на канапі, спираючись на лікоть. Важке волосся відтягувало назад її голову. Ніжна шкіра стала надто блідою від утоми.