Яна сиділа в кріслі. Русяві кучері відкидали тінь на чоло. На опуклих вилицях тлів рум’янець.
Вона підвелась, підійшла до вікна. Людина з екрана не могла не звернути уваги на її ходу — легку й рівну, як у африканки, що звикла носити на голові високий глечик...
Через хвилину споглядач і Макс зайшли до кімнати. Дівчата зиркнули насторожено.
— Будьте знайомі. Це мій кращий друг і керівник, якого звати Фрад.
— Досі вважалося, що ваш друг і керівник — Артем Соболь, — відказала Яна, не ворухнувшись.
— Ви маєте рацію, так багато хто вважав, — Макс ледве помітно вклонився.
Тереса підвелася з канапи й пересіла на стілець.
— Ми хочемо їсти, — рішуче сказала вона. Фрад похитав головою, скоса глянув на Макса:
— Як же ти... — і до дівчат: — Пробачте, я не знав, що ви тут, а він, як завжди, забуває про все на світі... Вам слід було набрати номер, — він показав даси на стіні, точнісінько, як у будь-якому ресторані. — Нуль-один-три, скажімо...
Тереса підійшла до диска й набрала номер. Вона й у такій ситуації рухалася плавно, немов танцювала.
Фрад був значно нижчий за Макса. Худий, точніше, сухий. Голова невелика, коротко стрижена. Ніс орлиного профілю, тільки надто тонкий. Важко було визначити вік: хоч тридцять п’ять, хоч і сорок вісім...
— Я бачу, що дівчата до нашого знайомства не підготовлені. Нехай пообідають, — мовив до Макса. — Зайдемо за півгодини.
— Чекайте, — Яна нарешті ворухнулася. — Перш за все ви мені повинні сказати: де Артем Соболь?
Фрад ввічливо вклонився:
— Коли ваша ласка, після обіду...
Вони вийшли. Дзенькнув тоненький дзвіночок, у стіні відчинилась ніша, на підносі диміло кілька страв. Тереса заходилася накривати стіл, а Яна знову сіла, перемагаючи нервове тремтіння, що несподівано розлилося тілом, Артем десь тут. Страшно за нього. Він уже все знає. Тільки б на хвилинку побачитись, торкнутися його руки...
Роздратовано глянула на обід: голод минув, залишивши млосну слабість. Фрад був потрібен, бо від нього залежить зустріч з Артемом.
— Це, мабуть, наш господар, — сказала Тереса, беручись до гарячого ростбіфа. — О, як смачно!.. Хто б чекав — у сельві, в дикому заповіднику!..
— Це ти господаря вихваляєш?
— О ні, їжу. Подобається? Яна змусила себе їсти.
— Подобається...
— То що ти скажеш про господаря?
— Некрасива людина.
— О!.. Цей кадик! Цей череп, наче хто його сплющив з двох боків!
— У нього ніс сплющений з двох боків, а не череп.
— Однаково... Але щось у ньому є.
— Наприклад?
— Не знаю. Чи загальний вираз обличчя якийсь особливий, чи надто виразні очі...
— Не помітила.
— Це природно. Ти шукаєш Артема.
— А ти вскочила через мене в халепу...
— Мені здається, що нічого поганого з нами не буде. Яно, я теж шукаю Артема, але ж я його ніколи не бачила. От і помічаю всіх. Ти могла б зараз розповісти про зовнішність отого пілота?
— Звичайно, ні.
— А я б могла... О, ти звернула увагу, якою мовою він з нами розмовляв?
— Хто?
— Та оцей... Фрад.
Яна всміхнулась:
— Я вже забула.
— І я забула. Ах, якби ж не Пуебло!.. Мій бідненький братику... Сидить біля відеофона і викликає, викликає... А наші відеофони лежать на дні Ла-Плати.
Тереса пожвавішала від їжі й бездумно белькотіла.
— Якби не Артем, ти б покохала Пуебло? Він такий хороший!
— Може.
— Він такий товстенький... А очі які в нього — я б за такими очима полетіла хтозна-куди, як ти оце за Артемом!.. Ні, краще, коли коханий сам за мною літає хтозна-куди... Як він зараз переживає і хвилюється, ти уявляєш?
Яна непомітно впоралася з обідом і все більш нетерпляче поглядала на двері.
— А в цього Фрада є щось у очах. Якийсь особливий вогонь. Правда? Як гляне, як гляне... А коли....
— Це вже ти вигадала, — перебила Яна.
Вона пам’ятала погляд Артемових очей.
Розсунулися двері. На порозі стояли Фрад і Макс.
— Смачного вам! — побажав господар.
Дівчата не відповіли.
— Ворожість між нами зайва, — впевнено сказав Фрад і сів на стілець. Потім до Макса: — Що ж, ти молодець. Я тебе не затримую.
Той вклонився і вийшов.
Тереса не помилилась: і вираз обличчя, ї погляд примушували бачити в господарі неабиякий характер. Під жвавою мімікою — то брови зведуться, то розкриються лілові губи, очі то мружаться, то робляться круглішими, а в них полоще рудий вогонь — під цією мімікою обличчя лишалось кам’яним. Не спокій, не врівноваженість — непохитна впевненість у собі й у своїй силі проглядала в кожній рисі цього чоловіка.
А розмовляв він з дівчатами російською мовою, трохи забарвленою іноземним акцентом.
Розділ дев’ятий
ДІЯТИ ТРЕБА
Двері розчинились, до кабінету швидко зайшов височенний негр.
— Таві!
— Здрастуй, Рудий.
Кардашов кинувся назустріч гостеві. Негр заграбастав його у свої обійми. Він був майже на голову вищий за Івана Антоновича.
— Чого ж не попередив?
— А щоб ти більше зрадів...
— Е, слухай, Таві, ти, по-моєму, трохи виріс і почорнів.
— Брешеш, старий. Це ти від старості став менший. А почорніти я ніяк не міг, я змалку був найчорніший на світі.
Потужний бас гримів по кімнаті, а Кардашов розпливався у щасливій усмішці, наче це був не бас, а улюблена мелодія.
— Ти трохи постарів, а загалом не змінився. Скажу відверто: коли ти був до непристойності рудий, ти мені подобався більше!
— Молокосос. Ніякої поваги до віку. Сідай, розповідай.
Таві Лансана ласкаво підштовхнув Кардашова до крісла:
— Сідай перший. А тоді вже я, як молодший.
— Чи є про що говорити: на якихось дев’яносто років.
— Все ж таки на дев’яносто!..
— Твоя правда, Таві, — відразу здався Кардашов і стомлено опустився в крісло.
Лансана здивувався. Потім на його круглому обличчі підбилася тривога:
— Так? Та ти що, Рудий, і справді здумав старіти?
— Що зробиш, Таві...
— А працюєш багато?
— А як би я жив?
Лансана сів, задумливо поглянув на Кардашова.
— Ну, тоді розповідай перший. Що з Соболем?
— Ти вже чув про цю історію?
— Чув!.. Отаке скажеш. Сьогодні зранку про зникнення Соболя, Свирида і двох дівчат гомонить уся Земля.
— Я й не знав... І що кажуть розумні люди?
— А що кажеш ти?
— Поки що нічого не розумію...
— От і вони так. Нічого не розуміють. Припущень безліч, але нічого вартого уваги. От і прилетів, гадав: може, ти порадуєш.