— Бо я скоро помру, — закінчив старий.
— Пробачте, — чемно сказав Барханов, — а чи давно ці дві дівчини і хлопець вас залишили?
— Хвилин сорок п’ять, а може, й година.
Пуебло і Олексій перезирнулись. Досі вони сиділи нерухомо, і Пуебло, дивлячись на Гомеса, марнів на обличчі від жалю й розчарування.
— То ви не знаєте, куди вони пішли?
— Не знаємо, — відказала Марія.
Гомес щось прохрипів. Всі повернули до нього обличчя. Та він тільки махнув рукою.
Барханов підвівся. Встали й хлопці. Марія підійшла до старого, ласкаво зазирнула йому в обличчя, потім попрямувала до дверей, вказуючи шлях.
А коли гості були біля виходу, Гомес сказав:
— Знаєте, у мене були ті дві синьйорити, яких ви шукаєте... Вони були в супроводі жахливого мерзотника.
Олексій круто повернувся. Пуебло мало не кинувся до старого. Барханов спокійно спитав:
— Ви його знали раніше?
— Ніколи... Ніколи... І не шкодую, — Гомес махнув рукою.
— Чому ж ви, синьйоре, вважаєте, що він мерзотник? — не стерпів Пуебло.
— Бо я дуже старий...
Гомес втомлено заплющив очі. Марія причинила двері, нагадуючи про своє.
І знову стрижена доріжка. Пуебло торкнув Олексія за рукав.
— Пробач. Були хвилини, коли я про тебе думав недобре. Старий Освальдо зрозумів з першого погляду. Він геніальний навіть у своїй старечій немочі.
Барханов чув ці слова, та навіть голови не повернув. Олекса похмуро дивився під ноги.
Не домовляючись, сіли на лаву. Пуебло заходився мучити відеофон. Олекса запалив цигарку. Барханов мовчав.
Коли повернулися до представництва, Барханов провів хлопців у знайому залу, викликав Громадську Раду і повідомив Дієгоса, що, крім Артема, так само таємниче зникли помічник Соболя Максим Свирид, журналістка з України Яна Шевченко та аргентинська художниця Тереса — сестра інженера Пуебло Альмейда.
Розділ восьмий
НІЧОГО ПЕВНОГО
Макс вийшов з-за дерев за дві хвилини і махнув рукою:
— Швидше! Дещо прояснюється!
У Яни не виникло запитання: що могло прояснитися за дві хвилини в хащі парку? Проте, а якби й виникло... Вона вірила людям.
Дівчата пішли за Максом. Вийшли на простору галявину, де під одиноким деревом розташувалась компанія молодих людей. Хлопці й дівчата, сидячи й лежачи на трапі, захоплено дивилися в екран телевізора, що Стояв під деревом. Яна машинально попрямувала до них.
— Ні, — спинив Макс. Показав очима вгору.
Звідти війнуло теплим вітром. На галявину опускався великий вертоліт з реактивними соплами, що притислися до видовженого корпусу. Він майже зливався кольором з блакитним небом.
Компанія молодих людей подивилася в цей бік і знову прикипіла до телевізора.
Машина сіла. Розчинилися дверцята.
— Прошу, швидше, — сказав Макс.
— Куди це ми?
— Туди, де нещодавно був Артем.
Тереса опинилася на сидінні поруч з пілотом, Макс і Яна, — вона від хвилювання немов язика проковтнула, — на задньому сидінні. Вертоліт змив у височінь, пройшов над парками. Внизу прослався голубий простір затоки.
— Тересо, на хвилинку: ваш відеофон, — попросив Макс. — І ваш, Яно.
Дівчата віддали свої апарати. Макс прочинив дверцята й викинув їх за борт.
— О!.. Навіщо? Мене ж викликатиме Пуебло!..
Яна здивовано дивилася на хлопця.
— Так треба, — відказав він.
— Що ви зробили? — Тереса озирнулася до заднього сидіння. — Що ви наробили? Чому ми летимо з міста? Та кажіть же, благаю!..
— Так треба.
Яна дивилася у вікно. Вертоліт летів усе швидше. Його лопаті склалися, утворивши пару тонких крил, відкинутих назад, мов крила ластівки. Від бортів долинуло гудіння — то увімкнулися реактивні двигуни.
Внизу стелилася Пампа: геометрично чіткі прямокутники зелених і чорних, нещодавно зораних полів, величезні килими садів, розсипи господарських будівель, плетиво доріг... Вони потроху зменшувались. Під машиною проплив шар перистих хмарок.
— Максе, куди ми летимо?
— Туди, де нещодавно був Артем.
— А де він зараз?
— Ми там довідаємося про все.
— Навіщо ви викинули відеофони? Олекса й Пуебло будуть дуже стурбовані.
— Він знає, де твій коханий, Яно! — вигукнула Тереса. — Він це знав з самого початку.
— Максе, та кажіть же...
— Дівчатка, не хвилюйтесь, я вас прошу!.. Все буде , гаразд. Ми летимо куди слід.
Його бліде обличчя стало суворим і рішучим. Розмовляючи з дівчатами, хлопець дивився за вікно і жодного разу — їм у очі. Це було неприродно.
— Максе, та гляньте ж сюди. Це ж, зрештою, нечемно! — Яна сердилась.
Він подивився мимохідь і відразу ж одвернувся. Тереса вхопила пілота за лікоть і закричала по-іспанськи:
— Ану кажи швидко, куди ти нас везеш?
Той прибрав руки з підлокітників, вимкнув біокерування і байдуже глянув на дівчину:
— Дайте мені спокій.
— Ніякого спокою! Куди ви нас везете? Негайно повертайте назад!.. Чуєте? Назад!..
— Вам треба більше дбати про свої нерви. Ви можете втратити цей чудовий рум’янець.
— Ні, ви повернете!
Тереса раптом простягла руку до пульта управління і похапцем почала крутити якісь рукоятки та натискувати кнопки. Це ніяк не позначилося на рухові машини.
— Не треба нервувати, — ще раз порадив пілот. — Якщо ви мене навіть викинете вниз, машина прийде, куди їй задано.
Він байдуже відвернувся.
— Тересо, заспокойся... — Яна зітхнула. — Послухайте, Максе, не будьте хлопчиськом. Поясніть нам нарешті: куди й навіщо ми летимо?
— Повторюю: незабаром ми прибудемо туди, де нещодавно був Артем. Можливо, він і зараз там.
— Де це? Звідки ви знаєте, що він там був?
— Хіба це має значення?
— Максе...
— Він бреше. Він просто негідник! Він нас заманив до цієї клятої машини, а тепер бреше!..
— Навіщо? — здивувалася Яна. — Максе, поясніть. Ви себе ведете просто жахливо.
Макс зирнув на Яну майже весело.
— Невже?.. Я щиро шкодую, якщо вас скривдив. Мене втішає тільки, що згодом ви мені вибачите.
— Та говоріть же нарешті серйозно!
— Я не можу сказати більше, ніж сказав.
— Тоді повертаймо. Я не хочу нікуди летіти.
— Це неможливо.
— Я вимагаю, Максе.
— Даремно.
— І ви не повернете назад, незважаючи на наші вимоги? — здивувалась Ява.
— Звичайно, ні.
Дівчина ще ніколи в житті не зустрічалася з насильством. Вона просто не знала, що робити далі. Машинально взялася за ручку дверцят.