— А ви?
—< Я мрію про них... і відчуваю їхнє наближення. Ми з вами, Блетсуорсі, люди пересічні. В наших головах нема нічого такого, чого не могло б бути в головах у тисяч інших людей. Ви не самі побували на тому острові Ремполі. Там були тисячі, може, мільйони. Ми з вами тільки абстрактно, платонічно міркуємо, як би його видобутись із ущелини. Те розворушення ще тільки накльовується, ще немає певної форми, і люди середні, такі, як ми, топчуться на місці, перелякавшись
власних висновків. Але ж, напевне, те, що ми, думають І відчувають сотні тисяч людей. То невже ж серед них не знайдеться багато рішучіших за нас із вами? Вони намацують шляхи, укладають плани. Треба, щоб яко* мога більше людей прийшло до такої думки,— і зрушення почнеться.
— Зовсім небагато треба,— вкинув я не без іронії,
Гревз якусь мить вагався, чи відповідати на те, тоді, видно, вирішив, що не варт,
— Ця війна,— сказав він,— була війною за припинення всіх воєн, і я певен, що вона справді покладе їм край. Такої страшної й безглуздої війни не буде більше ніколи. Ми поки що терпимо все старе — старі уряди, старі порядки. Війна викрила й засудила їх усі, але ми ще терпимо їх. Життя суспільства не можна перебудувати похапцем. І не варто зневірюватись через невдалі спроби, тимчасові поразки. Справжня, докорін-на перебудова вже стоїть на порозі, Блетсуорсі. Нове життя грає, зароджується в наші дні, як позитивна, експериментальна наука зароджувалась у вісімнадця-тому сторіччі. Треба створювати такі дослідні това-риства-піонери, розвідники майбутнього. Усяке діло починається з начерків, орієнтовних загальних планів. Не поспішати, але й не зволікати. Перебудова цілого світу коштуватиме куди дорожче, ніж уся світова війна. Потрібна буде праця не одного покоління. Широкі агітаційні кампанії. Широкі освітні кампанії. Вони будуть здійснені, коли надійде їхній час. Ви подивіться, що діється тепер. Насамперед нашим державним діячам треба набратися відваги й зажадати, щоб війну оголосили поза законом. Ви скажете — гучна фраза, але хіба це тільки фраза? А коли вони самі звикнуть до тієї думки й призвичають до неї всіх людей,— тоді, Блетсуорсі, спершу несміливо, а далі все рішучіше вони почнуть обговорювати дальші кроки — до встановлення міжнародного контролю над світовою політикою й економікою, бо без такого контролю те оголошення війни поза законом, очевидно, нічого не варте. І ці кро--ки вже помалу робляться.
— Але ж згадайте сучасну людину! Чи до снаги їй таке величне завдання? їй, сварливій, брехливій, дріб’язковій, легкодухій?
■— Лисі діди, що правлять плем’ям так безглуздо,
всі вже одною ногою в труні. Дякувати богові, існує смерть. Мегатерії таки можуть умирати. А коли тому підсобити як слід, вони можуть вимерти дуже швидко.
— Та й що прийде їм на зміну? — спитав я.— Новий поріст такого самого зілля. Ще одна варіація на тему марноти людських зусиль.
Я глянув на свого товариша. Він дивився на старий міст, і на обличчі його була спокійна впевненість. Видно, мої слова зовсім не вплинули на нього. Хвилину він мовчки думав про своє. Тоді повернувся до мене:
— Блетсуорсі! Ми вже потроху починаємо розуміти фантастичні фізичні, наукові, технічні спроможності людини. Авіація, підводні човни, радіо, подолання відстані, сучасна хірургія, гігієна... Та навряд чи хто з нас має більш-менш виразне уявлення про те, як перебудувати людську свідомість. Та ще за короткий час. Освіта в нас іще їде волами; принципи нашої моралі й релігії викликають зневажливу усмішку навіть у чотирнадцятирічного хлопчака. Невже ви гадаєте, що все так і триватиме?
Я вперто мовчав.
— Візьмімо, наприклад, ваше й моє життя,— провадив Гревз.— Чи наші сили, наші спроможності використано хоча б на десяту частку? Коефіцієнт корисної дії нашої системи освіти менший за один відсоток. Решта все безглузда метушня, нехлюйство, водіння манівцями. Який неотесаний, дурний, завидющий роззява був я тоді, коли вплутав вас у ту халепу в Оксфорді! А я ж скінчив одну з найкращих шкіл Англії. Чи хоч би з одним на тисячу .англійців стільки панькались, як зі мною? А ви...
— Я теж був добра роззява,— погодився я.
— А що могло б вийти навіть із такого другосортного матеріалу, як ми з вами, коли б ми здобули справжню, путящу освіту та виросли в культурному суспільстві, а не серед оцієї вічної гризні, присмаченої лицемірством? А проте культура розповсюджуєтся навіть тепер. Надто культура поведінки: наші сучасники, навіть зовсім прості люди, володіють собою куди кра* ще, ніж їхні батьки й діди: вміють стримувати пориви нерозумного гніву, свідомо ставляться до своїх при-
страстей, уміють вибачати і стали незрівнянно відвертіші. А це тільки перші просвітки вихованості, заснованої на розумному самоконтролі, а не на догматичній дисципліні. Від поширення нових ідей не відстають і звичаї та форми життя. Людям здається, ніби любов лишилась така сама, як була сотню років тому. Зовсім ні! Так самісінько й ненависть. І в комерції стало менше зажерливості, недовіри, невтримної конкуренції. На душу населення тепер припадає разів у чотири менше всяких каверз та підступів, ніж за часів Дік-кенса й Теккерея. Перечитайте їх, як не вірите. Дістаньте номер "Панча" п’ятдесятирічної давності й побачите, скільки там снобізму та ницості. А тоді порівняйте з сучасним журнальним гумором... А це ж усе тільки перші нерішучі кроки до розумного, доцільного життя. Масовий розвій іще попереду. Ви знаєте незгірше за мене, що дев’ять десятих усіх негарних і жорстоких вчинків викликає страх і підозріливість, неуцтво, необачність, погані звички. А всі ці вади виліковні — якщо не до кінця, то принаймні частково. Невже ви гадаєте, що люди, дізнавшися про те, не схочуть вилікуватися від них? А щоб вилікувати від тих вад, треба дати людям виразне уявлення про те, які вони можуть стати. Коли б можна було перенестися на сто років уперед, невже б, по-вашому, ми побачили таку саму людську отару, як тепер? Я певен, що ні. Ми побачили б людей здоровіших, краще вдягнених, краще вихованих, а головне — цілеспрямованіших. Бо теперішні городяни нагадують мені якусь комашню чи мушву, що потрапила на кухню й метушиться безладно, шукаючи випадкової поживи. Друже мій, невже ви гадаєте, що оце от,— він махнув рукою, показуючи на Лондон,— триватиме довіку? Чи принаймні довгий час?