— Слухайте, Блетсуорсі, невже ви гадаєте, що життя довіку лишатиметься таке, як тепер?
— Не всяка зміна є поступ. Хіба людське життя не нагадує просто музичну тему з варіаціями?
Гревз мовчав. Біля нас крутився офіціант, що приніс. нову страву й забирав порожній посуд. Ми щойно доїли спаржу, а що нам подали, я вже не пам’ятаю.
— С речі, про які не кожному скажеш,— почав був Гревз і знову на хвилю замовк.— Ви мене знаєте дуже Добре. Я людина легковажна й необачна, правда? Не дуже надійна. Іноді трохи-трохи не шахрай.
— Ну що-бо ви!
— Спасибі. Але такий я вже вдався. Нерозважливий, марнолюбний, люблю сам себе слухати. Ви самі знаєте, що ви людина статечніша за мене. І все ж навіть такі люди, як я, часом бачать далі, ніж здавалося б. І можуть часом дечого навчити людей статечних — таких, як ви.
— Кажіть уже просто — таких вайлів,
— Ні, ви не вайло, а людина, багато стійкіша й урівноваженіша за мене. Але вам бракує моєї заповзятливості. Вам бракує навіть віри в те, що заповзятливість потрібна. А я вам кажу, що наш світ зараз аж кипить заповзятливістю. Хай безладною, неузгодженою, суперечливою, навіть безцільною, коли хочете, але все ж заповзятливістю. І вона дедалі стає розумніша. Вона вже не така суперечлива, як була, І не така нерозбірлива щодо засобів. Зростає обізнаність, зростає цілеспрямованість, нагромаджується сила.
— Я бачу, ви народились і вмрете непоправним фантазером,— перебив я, але зразу ж попросив його говорити далі.
— Ви добре знаєте біблію? — спитав Гревз.
— Та колись знав.
— Давно-давно, років тому дві тисячі з лишком, ваш острів Ремпол відвідав один чоловік, на прізвисько Еклезіаст, цебто Проповідник. То він розповідав, що люди там живуть не в ущелині, а в печері, не знають ні надії, ані виходу, ані просвітку. Марнота марнот, усе на світі марнота, мовляв. А тепер навіть ви мусите визнати, що звідти добре видно небо. І ви вже говорили лисим дідам, яка може бути цивілізація, а розповісти людям про щось гарне — це вже наполовину здійснити його.
— Якби ж то я міг вірити в це!
— Звісно, війна і все з нею пов’язане тяжко вразили вас. Це особиста трагедія. Але...— він на хвилинку замислився, як би ясніше висловити свою думку.— Чи слід у наш час вимірювати вартість речей і подій особистою міркою?
І знову замовк. Потім додав тихіше:
— Якби лишень я міг висловлювати те, що думаю й відчуваю, не здаючись собі, так би мовити, валаамовою ослицею...
— А чому нам і справді не думати так, як ми ду--маємо, навіть коли в нас і не такі бороди й чола, як личить мати мудрецям? Кажіть сміливо, Гревзе.
— І в вас, і в мене,— сказав Гревз,— може, народжуються ідеї, що їх. нам не до снаги здійснити. Але ж на такі самі ідеї можуть натрапити й люди, сильніші й кращі за нас. Той вітер, що гне билинку, може крутити й млина.
— Отож-бо й лихо моє, що я не бачу тих сильніших і кращих людей.
— Хай так. Коли об’єднуються мільйони таких, як ми з вами, вони зможуть зробити те саме, що й люди сильніші та кращі.
— От із цим вже ніяк не можу погодитись. Є певний мінімальний рівень сили й спроможності, нижче якого людина не варта нічого навіть у масі. Вона ніщо. Наприклад...— дайте мені доказати, Гревзе! — Хоча б та сама проблема війни. Але спершу дозвольте мені нагадати вам оту нашу жалюгідну спробу в Оксфорді. Синій фасад, мережа книгарень, що мали розповсюджувати знання, передові ідеї, культуру по всьому світі...
— А я й досі певен, що думка була непогана,— твердо сказав Гревз.
— Однак нічого в нас не вийшло.
•— Бо нам забракло ресурсів. Грошових і моральних. Що таке був тоді я? Завидущий і марнотратний дурень. Аж самому тепер гидко. І все ж колись хтось лиш на дрібку кращий за того жадібного й нерозважливого молодика підхопить нашу стару ідею й розвине її в велике діло.
— Отож-бо й лихо,— сказав я,— що я не певен, чи знайдуться в людства потрібні моральні й матеріальні ресурси для того великого кроку вперед, що в нього ви так вірите. От, зокрема, проблема війни. Адже все наше покоління добре розуміло, що таке Ардам. Ну, і що ми зробили, що ми й тепер робимо, аби приборкати його? Складаємо всілякі несерйозні проекти, та й усе.
— Не забезпечені ресурсами, капіталом. Це правда. Нерішучі, половинчасті. Спробні.
— А де ж ви візьмете потрібний капітал? Людина з натури боягузлива й весь час сама з себе дурня робить. Чи бачите ви хоч просвіток чогось кращого в ній? Ось ми сидимо на цій терасі та розкошуємо серед живих руїн вікторіанського лібералізму. За сусідніми столиками старі сичі трактують своїх приятелів. І все ж свого часу цей вікторіанський лібералізм був порою надій. Він звільнив рабів; він підняв до певного рівня загальну освіченість; він прославляв свободу. А що сильніше й краще прийшло на його місце? Вся наша суперечка, Гревзе, зводиться якраз до питання про на-
явність капіталу. Ось я згадую всі невдачі й розчарування мого життя. Деякі справді можна поставити на карб сліпому випадкові, байдужості природи, що дбає про людину не більше, ніж про якого-небудь глиста чи підточену водою скелю. Природа дала мені багато доброго й багато поганого...
— "Зорі, гори, море, квіти..." — тихенько продекламував Гревз.
— Але вину за більшість моїх нещасть я мушу скласти на невигойні людські вади.
— Чому це невигойні? — тихо відказав Гревз.
— Людина все життя помиляється, все життя спотикається. Вона жорстока, дурна, безжальна, любить руйнувати, в паніці втрачає самовладання, заздрить усім і всьому.
— Але ж є в неї на рахунку й якийсь актив...
. — Є, але загальний баланс пасивний. Така вона
була, такою й лишиться.
— Ні,— відказав Гревз.
— Уся історія доводить мою думку.
— Історія вивчає лиш' те, що вже минуло, відійшло.
Він відвернувся замовити каву.
Врешті ми запалили по сигарі й трохи відсунулись від столу, де стояли срібні чашки полоскати пальці та барвисті рештки нашого десерту. Крізь мереживо кленового листя й гілля темніла безодня синява липневої лондонської ночі, облямована знизу широкою стрічкою рухливих вуличних вогнів, що снували туди й сюди. На мосту без упину гуркотіли колеса. Якусь хвилю ми сиділи мовчки.
— Блетсуорсі,— перервав мовчанку Гревз,— ви й не уявляєте, які грандіозні зрушення вже стоять на порозі.