— А я зі своїми маячними планами! Але я дістав добру науку.
Ми подивились один на одного.
■— А тепер на кого ми схожі!
•— Гарні, нівроку!
— Ну, й чого ми навчились і чого добились на цій війні?
Ми стояли навпроти себе, трохи зніяковілі. Мені вже вгадувалися за маскою з бинтів знайомі риси. Постава голови в нього була та сама, муштра її не змінила. Наче змовившись, ми посідали на веранді й розбалакалися. Ми були в шпиталі ніби в’язні, й нам лишалось або помиритися зовсім, або ж посваритися знову й розійтися назавжди. Друге було б куди нудніше.
— Ви ж, здається, поїхали на Золотий Берег? — спитав я.
— Мені в Кросбі й Мітчесона вже непогано велося,— відповів він,— та війна всі карти перемішала. У мене таки був, чи ще й тепер є, якийсь хист до комерції, й у західноамериканських джунглях йому теж знайшлося застосування. Я непогано поставив рекламу, і хоч то була новина для старої фірми, але вона себе виправдала.
— А далі?
— Підчепив черевний тиф у Салоніках. Потім був агентом в Італії, поки не оклигав зовсім і не повернувся до стройової служби. А тоді — оце от, за три дні до оголошення перемир’я.
Він докладно розповідав мені про свою військову службу та про плани на майбутнє й дедалі більше ставав схожий на давнього Гревза, що його я не бачив майже шість років. Я сам дивувався, що досі не впізнав його попри всі бинти. Робота в Італії була йому надзвичайно
корисна, запевняв він мене. Він там дізнався про багато дуже цікавих і цінних речей, що потім може йому стати в великій пригоді. Тепер йому не терпілося вирватись із шпиталю й узятись за діло. Лікарі сказали йому, що спотворений він не буде.
Він лишився таким самим оптимістом, як і був, і щиро вірив, що тепер можна буде, як ніколи, швидко забагатіти. Він, правда, завжди в те вірив. "Узявшись як слід,— казав він,— можна всього добитись",— і ці його слова теж були мені знайомі. Навіть воєнна руїна немовби надихала його. "Ми перебудуємо самих себе і весь світ",— нахвалявся Гревз. Він так мало змінився, що мені аж чудно стало на думку про ті зміни, що сталися зі мною; але я зовсім сторопів, почувши від нього, що й я майже зовсім не змінився: він упізнав мене відразу, тільки-но я прибув до шпиталю.
— Фасад, може, й не змінився,— Відповів я,— але всередині я зовсім не той, життя добре пошарпало мене.
Він не важився розпитувати мене, що ж діялося зі мною ці роки, а про те, в якому полку я служив та як мене поранено, він уже знав. Ми довго уникали будь-якої згадки про наше оксфордське життя. Але та делікатна тема, видно, весь час крутилась йому на язиці, й він урешті таки зачепив її:
— Ви знаєте, два місяці тому я був у Оксфорді. Перед останньою моєю операцією.
— Ну, і як він вам здався?
<— Начебто менший, ніж був. І куди пожвавленіший, ніж я годен був собі уявити. Безліч повоєнних студентиків із вусиками щіточкою... Я бачив і вашу Олівію Слотер.
Я запитливо гмукнув.
— Вона вже заміжня. Мати її все торгує в своїй крамничці. Олівія вийшла за різника, що держить крамницю на розі Летмір-лейн. Усього за кілька місяців по вашому... від’їзді. Може, вона завше мріяла про нього. То, по-моєму, її мати хотіла накинути її вам. А втім, не знаю. Одно слово, вона одружена з різником. Такий кучерявий хлопчина, "кров з молоком", у синьому фартусі, крамниця з мармуровим прилавком, скрізь червоні ковбаси висять. У неї завше був простий смак, і я певен, що з ним вона щасливіша, ніж могла б бути з вами чи зі мною. Він її ніколи не ідеалізував.
Гревз замовк. Я засміявся:
— А я тільки те й знав... Ну, розповідайте далі. Отже, вона живе з різником.
— Але лишилась така ж делікатна. Казала, що мусить завше затикати пальцями вуха, як її чоловік коле свиню.
— То ви з нею розмовляли?
— Авжеж. Вона сидить у крамниці за таким бар’єрчиком, веде книги. Дуже зраділа, побачивши мене. Зовсім. не сердиться за... ні за що. Каже: "До мене багато наших давніх покупців заходить". Ще й спитала, чи був я в материній крамничці.
— Ну, і ви були?
— Та що ви! Я старої завше недолюбляв.
— А діти в неї є?
— Троє чи четверо. Під час війни вона вела крамницю зі своїм дядьком, а чоловік, приїхавши у відпустку, колов свиню чи там дві і таке інше. Дітки дуже гарні, такі, знаєте, рожеві та золотоволосі. Здоровенькі, як уся їхня порода. Але не такі жваві та бистроокі, як ваш малюк.
— Але вона таки справді була гарна, еге, Гревзе?
— Е, вона трохи розпливлася. Тепер вам було б куди важче ідеалізувати її.
— То, кажете, зраділа вам?
— І про вас питала. А де, каже, той ваш товариш, що відкрив був книгарню вдвох із вами?
— Як ви гадаєте, вона розповідала про нас своєму чоловікові?
— Ані слова. То була надто складна історія, пояснити важко, а в неї нахил до простого. Вона, може, сама ніколи як слід не розуміла, що ж сталося.
— Отже, приховала все?
— Просто забула. Спростила все й забула, бо пам’ятати все те було обтяжливо й не дуже приємно. Вся та історія практично мала для неї вагу хіба як можлива причина сварки з чоловіком, а більше ніякої. Вона, мабуть, викинула все з пам’яті перше, ніж ви поїхали з Оксфорда.
— Кажуть, пам’ять людська не менш перебірлива, ніж шлунок.
— Річ у тому, що життя дає забагато поживи таким головам, як наші,— відповів він,— І доводиться хоч-не-
хоч кидати дорогою більшу частину можливого нашого вантажу. Гадаю, колись навчаться якоюсь операцією збільшувати черепну коробку, щоб мозок міг вирости ще та вмістити більше. Вмістити все на світі. Хто знає? Мені казали, що в далекому майбутньому така річ цілком можлива. Але тепер практично наймудріші ті, хто вміє спрощувати. А вона була, є й буде така. Коли вже не можна відкинути трудного, треба принаймні пристосувати його до себе, причепурити або хоч прикрити чимсь. А ускладнювати та утруднювати собі все... Навіщо воно? Я, властиво, теж практична людина, Блетсуорсі. Адже треба жити, ходити по землі, робити своє діло, хоч би який тягар лежав на душі. Яка людині з того користь, коли вона думатиме про весь світ, а своє маленьке діло занедбає? А всі оті великі проблеми —^ то зайвий вантаж; у кращому разі вони тільки будять надмірні й невиразні жадання, що неминуче призводять до розчарування й незадоволення життям.