— Війна...— промимрив я.
— Так, війна. Не забувайте зрештою, що ви з доброго англійського роду.
— Я хочу одружитися, щоб і Ровена ввійшла до того роду.
Містер Ферндайк відхиливсь на спинку крісла й, видно, замислився про наші родові традиції.
— Я вважаю і завжди вважав — і війна не змінила моєї гадки,— що британці, як то кажуть, сіль землі, а нечисленні роди, такі, як ваш,— як англійські, так і. шотландські,— що з покоління до покоління жили розважливо й чесно,— то сіль нашої британської землі. Звісно, нашим союзникам такого не скажеш, але з вами, своєю
людиною, я можу дозволити собі таку відвертість. Безперечно, багато нащадків наших кращих родів є й тут — Америку я з англійського світу не виключаю... Але ця панна...
— З доброго південного роду.
■— її минуле було начебто не зовсім... бездоганне?
■— Я хочу зробити бездоганним її майбутнє.
Містер Ферндайк усміхнувся добродушно.
— Треба визнати, що Блетсуорсі були часом досить сміливі в матримоніальних питаннях. їхній породі взагалі ніколи не бракувало сміливості. Часом то була сміливість досить делікатного характеру, але її ніколи не бракувало.
— Раз чи двічі мені її ганебно забракло... Я й досі того соромлюсь.
Він знайомим рухом поправив окуляри.
— Одного разу при мені мордували юнгу. І я не заступився, змовчав...
— Ви, мабуть, не знайшли, що сказати. Так і будемо вважати. Але мені розповіли,— що ви не вагавшись плигнули в воду за дівчиною, як і годиться справжньому Блетсуорсі. І я хвалю вашу відвагу й смак. Дівчина, здається, справді доброї породи. Голос у неї лагідний, як у справжньої леді. Бо в тутешніх жінок — ви звернули на те увагу? —■ голоси здебільшого якісь різкі. Може, вона й падала в багно, але, по-моєму, воно до неї не пристало. Мені подобається, як вона поводиться. По-моєму, поводження жінки часом важливіше за всі її минулі пригоди. В неї, мабуть, палке серце, і, повірте досвідові старої людини, вона не позбавлена характеру.
— Так,— подумавши, ствердив я.— Ваша правда.
— А вродливі жінки майже всі з характером. Але й справді, я не бачу підстав, чому їй не можна було б переїхати до Англії, коли скінчиться війна, і зайняти своє місце в нашому колі. Певна річ, при умові, що ви вчините так, як годиться вчинити зараз справжньому Блетсуорсі. Не лише заради себе, а передовсім заради неї ви повинні показати себе справжнім Блетсуорсі!
Він на хвильку замовк, і в його очах, збільшених скельцями окулярів, я прочитав запитання.
— Ця війна,— мовби думаючи вголос, відповів я,—■
страшенно безглузда. Гидка, жахлива. І правди в ній нема ні на чиєму боці.
— Загалом я згоден з вами. Але все ж...— Містер Ферндайк помовчав, ніби порадившись сам із собою. Тоді сказав: — Дозвольте мені торкнутися цього питання... так би мовити, з філософського погляду. Ви кажете, що ця війна безглузда. Згоден. її можна було б уникнути, відвернути. Можна було б, кажу я, коли б справи склались інакше. Але вони склались так, що війна стала неминуча. Безглуздя те накопичувалось помалу: там трошки, там трошки. Воно розсипане повсюди, і я гадаю, в цій справі нема ні цілком винних, ні зовсім безневинних. І ми з вами також внесли туди свою частку безглуздя, хтозна, велику чи малу. Принаймні тим, що не зробили чогось потрібного, аби запобігти цьому вибухові. Цей світ, весь проснований безглуздям, породив нас, виростив, викохав, поставив на ноги. Британська імперія захищала нас, надихала самопевністю й гордістю. І раптом і Британія, й уся Європа вклепалися в цю жахливу війну. Не можемо ж ми серед моря зажадати, щоб нас висадили з корабля на берег. Звісно, ця війна — паскудство, але ж не можемо ми дозволити, щоб наша стара імперія розвалилася. Що нам тоді лишиться? В роду Блетсуорсі завше панувала традиція поблажливо ставитись до вад, сподіватись на їхнє виправлення й сприяти йому по своїй змозі.
— Але ж війна...
— Мільйони людей у нас і в наших союзників вірять, що ця війна покладе кінець війнам узагалі.
— А в наших ворогів?
— У них, може, таких людей менше. А взагалі, по-моєму, коли вже зірвалась ця буря, то добре принаймні, що вона пустить на дно німецький імперіалізм.
— І задля отого "взагалі" я, разом із мільйонами інших, повинен віддати в жертву всі мої надії, всі перспективи, все, що було в мене гарного в житті...
По-адвокатському наївно, мовби розпитуючи клієнта, містер Ферндайк перебив мене.
— А що ви зробили такого гарного в житті? — спитав він, дивлячись убік. ;а..
Мені нелегко було відповісти, однак я відчував, що містер Ферндайк завдав мені нечесного удару тим запитанням.
— Коли все більше й більше людей,— провадив він,— підуть воювати, твердо вірячи й переконуючи інших, що ця війна покладе край усім війнам, вона може справді стати останньою війною.
— Виходить, ми своїми тілами повинні завалити рови, що ними перекопано дорогу до миру?
— Якщо їх справді буде завалено...— сказав він, полишивши висновок на мене.— Скрізь, по всьому світу Блетсуорсі віддавали життя за цивілізацію. Ми щедро полили землю своєю кров’ю. Хоч ми й умираємо, та наша раса, цивілізація, що зростила нас, живе далі. Своєю смертю ми даємо їй життя. Чому б і вам не полягти в бою за неї? До того ж,— додав він, раптом знову перейшовши на ще підкресленіший адвокатський тон,— хто це сказав, що ви неодмінно маєте полягти?
Що я мав відповісти старому хитрунові?
— Я тільки виклав свою думку,— промовив він, помітивши, що мовчанка затяглася.
— Ну, коли ви гадаєте, що в цій війні вирішується доля всієї цивілізації...— промимрив я.
— Може, й не явно, але безперечно. Можливо, зразу після цієї війни здаватиметься, ніби мало що змінилось на ліпше; може, й дійсно мало що зміниться. Треба визнати, що жертв страшенно багато. Нікого не обминуло це лихо. Мій компаньйон утратив єдиного сина. Мого власного єдиного небожа тяжко поранено. В мого сусіда за три будинки також загинув син. Це страхіття. Але іншого шляху в нас немає. І коли настане час підбивати підсумки, коли вляжеться пилюка, ми побачимо, що людство значно ближче до миру і єднання. Через цю війну, завдяки цій війні ми зробимо крок, велетенський крок уперед. Запевняю вас! Коли б я в те не вірив, як я міг би працювати на війну? А треба працювати.