Але тепер, коли я нібито одужав, питання про моє вислання зі Сполучених Штатів та призов до британської армії стало переді мною гостро й нагально. Мін-чіт відверто й просто змалював мені моє становище. Ми з ним єиділи за столом, а Ровена готувала чай, і ми всі троє радилися, що ж мені робити, коли виявиться, що я одужав навсправжки.
— Я хотів би залишити вас тут,— сказав Мінчіт,— і поки що можу засвідчити вашу непридатність до служби. Але ми, американці, народ запальний, і якщо Америка встряне у війну, ваші справи будуть гірші.
— Одне я знаю твердо: тільки-но можна буде, я одружуся з Ровеною.
—■ Ні,— сказала вона, спинившись із чайником у руці на півдорозі від плити до столу.
— То ти, виходить, хочеш покинути мене напризволяще,— сказав я.
— Нічого, ми її переконаємо,— заспокоїв мене Мінчіт.
— Цікаво, як? — спитала вона.
— А я вас йому пропишу. Рецептом! Я перетворю вас із гарненької дівчини на ліки. Пропишу йому дружину як лікування.
— Коли ти мене покинеш, я знову збожеволію! — вигукнув я.
— А яка рація одружуватись, якщо тебе тоді заберуть на війну?
— Зі мною нічого не станеться на фронті, коли я знатиму, що ти мене чекаєш. Я вернусь живий і цілий.
— Еге ж, вернешся...— промовила вона й замислилась. Так і стояла, задумана, з чайником у руці. Тоді чомусь вирішила поставити його назад на плиту і, наче сновида, підійшла до нас. Вона тільки тепер збагнула, що сталось. Повільно-повільно опустилась вона навколішки між мною й лікарем, узяла мене за руку й заговорила до Мінчіта:
— Одну годину я була щаслива, докторе! Рівно годину. Тому, що він прийшов до тями. А тепер бачу, яка я була дурна зі своїм щастям. Яка дурепа! Адже ж ця війна поглине всіх чоловіків на світі! Ой, любий мій, краще не видужуй, лишайся божевільний! Це' ж єдиний вихід для нас. Поверніть йому його божевілля, докторе! Я не хочу виходити за нього заміж. Я не хочу, щоб він мав право одружитись, як психічно здоровий. Нехай усе буде, як було. А то, виходить, я зцілила його, щоб убити. Я не хочу, щоб він ішов на війну... Вернись до своїх марень, Арнольде! Адже ж це наша печера на острові Ремполі! Справді! Ось виглянь надвір! Самі скелі та каміння, присягаюся! То вони тільки так химерно нагадують будинки. Ми тут сховаємось від вояків і сидітимемо в печері, аж поки скінчиться війна. Поки можна буде вибратися звідси в той цивілізований світ, на ті широкі простори, що про них ти стільки говорив. Невже ти забув ті свої сонячні широкі простори? Ми чекатимемо аж доти. Разом. Тут... Терпляче ждатимемо. Нам нікуди поспішати...
4
БАРАБАНИ Б’ЮТЬ ГУЧНІШЕ
Не знаю, розумно чи нерозумно, правильно чи неправильно було повертатись до Європи, щоб піти на війну. Але я просто розповідаю про себе, а не суджу себе чи світ. Так я зробив і інакше зробити не міг. Та сама Ровена, що так благала мене не йти на війну, сама ж зробила чудо, що неминуче привело мене туди.
Я ще перебував "на спостереженні після хвороби", як називав те доктор Мінчіт, коли до Нью-Йорка приїхав старий Ферндайк, наш сімейний нотар і мій далекий родич. Він прибув у складі якоїсь комісії, що обговорювала питання воєнної позики. А в вільний час, як мій опікун, він передовсім відвідав мене. Мінчіт привіз його до Брук-ліну, щоб він сам побачив, який я став. Старий повівся з Ровеною дуже чемно й поважно; він, видимо, добре розумів нас і співчував нам, а тому коли й згадував про війну, то лише з фінансового погляду. Самі бойові дії він, видно, мав за надто брутальну й жорстоку справу, щоб про них говорити. Йому надзвичайно сподобався краєвид у нашому вікні. Він саме стояв біля вікна й милувався ним, коли Ровена спитала:
— Арнольда заберуть?
— Ні, ні, ні, що ви! — відказав містер Ферндайк.— Як це його можуть забрати? Навіть коли він сам захоче...
— Він не захоче,— перебила його Ровена.
— Навіть коли він сам захоче піти,— ще раз проказав містер Ферндайк, дивлячись на неї крізь окуляри з лагідним докором в очах,— навряд чи він устигне пройти навчання й попасти на фронт. Бо вся ця історія доти вже скінчиться.
— Він не піде,— знову сказала Ровена.
— Навіщо нам сперечатись? За певних обставин може бути дуже корисно удати, ніби хочеш піти на фронт.
— Я не хочу його втратити.
— А чому це неодмінно втратити? — відказав містер Ферндайк.
Уже на відході він ніби зовсім неумисне повернувся до мене й попросив мене проїхатися з ним до його готелю. Він, мовляв, має обговорити зі мною різні дрібниці; треба, щоб я підписав кілька паперів тощо. Ми відбудемо все те за якусь годину, а потім, якщо міс... міс...
— Називаймо її місіс Блетсуорсі,— сказав я,— бо дуже скоро вона стане нею.
— Вітаю мого клієнта! — промовив містер Ферндайк і стис Повені руку.
— Це він так вирішив,— ніби виправдуючись, відповіла вона.
—• Якщо майбутня місіс Блетсуорсі забажає пообіда-
ти з нами... По-простому, місіс Блетсуорсі, без усяких там церемоній.
І він повіз мене до себе, висадивши дорогою доктора Мінчіта на Вільям-стріт.
— Я дуже радий, що бачу вас ізнову здорового,-^ сказав містер Ферндайк.— Останнього разу, як я вас бачив... гм...— він зніяковіло помовчав.— Ви називали мене лисим дідуганом і казали, що не дасте мені поневолити вашу душу. Хіба вже я справді такий лисий? — Він весело зиркнув на мене крізь окуляри.— Ну, тепер усе те можна забути...
У вітальні готельного номера він іще раз висловив своє задоволення.
— Востаннє я міг із вами говорити по-людському в Лондоні, перед вашим від’їздом у ту нещасну, хоч і на добре задуману подорож. Як вам не пощастило, що ви лишились на тому пароплаві...
— А команда й капітан урятувались?
Він розповів мені, що їм після тяжких злигоднів пощастило добитись до Байя-Бланки, а я, в свою чергу, розказав йому, як капітан хотів утопити мене.
— Ай-ай-ай,— забідкався містер Ферндайк і за професійною звичкою почав прикидати, чи не можна порушити справи про той злочин п’ятирічної давності. Прямих доказів немає, команда розсипалась по всьому світі, подробиці справи вже стерлися з пам’яті свідків...
— Нічого не вдієш,— підсумував він, похитавши головою. Тоді несподівано рішуче сказав:—А тепер головне питання: що ви збираєтесь робити?