Я, власне, вже давно збагнув, що відрізаний від усього світу, але гнав ту думку від себе. Надто багато звичок і уявлень тяжіло наді мною, щоб я міг так швидко усвідомити свою цілковиту безпорадність. Досі я поводивсь як людина, що має намір притягти до суду іншу,
котра хотіла її вбити,— хоч і бачить перед собою певні труднощі й перешкоди. Вдень усе мало інакший вигляд, і я ще козирився. А тепер мені заповзла в голову думка, що я фактично вже вбитий і ніколи нікого не зможу притягти до суду.
Які мої шанси знову опинитися серед людей? З холодним відчаєм у серці зважив я ті шанси. Я жив, дихав, їв, фізично почував себе набагато краще, ніж перше, та чи могло все те хоч трохи зменшити мою самотність і безпорадність? Я опинився так далеко від людей, від світу, наче мене викинуло кудись за межі земної кулі. Я не знав напевно, де перебуваю, та, в кожному разі, "Золотий лев" дрейфував десь багато південніше Байя-Бланки, останнього значного аргентінського порту. Надія на те, що на мене натрапить яке-небудь каботажне судно, була мізерна. А ті, що пливуть у Тихий океан, повз мис Горн, проходять багато східніше. То буде справжнє чудо, коли мене підберуть, перше ніж налетить шторм та доконає "Золотого лева". А він його доконає напевне! Не треба навіть, щоб з’явилась іще де теча або луснула перебірка, судно вже й тепер осіло так глибоко, що висока хвиля заллє й затопить середній відсік.
За цими думками мені зовсім вилетів з голови мій ворог — капітан. Я бачив, що я тепер відрізаний від усього світу, й самотність ця може скінчитись тільки моєю смертю. І все ж я помітив, що осягти розумом цього факту я не здатен. Я думав про своє становище так, наче збирався про нього комусь розповідати. Може, людський розум взагалі не пристосований до того, щоб осягти цілковиту самотність? Може, справді, як запевняють новітні вчені, ми не можемо думати, не ворушачи непомітно губами, немов розмовляючи хоча б із кимсь уявним?
Я почав розмовляти сам з собою, не можучи подолати химерного відчуття роздвоєності: наче той, хто говорить, і той, хто слухає,— різні люди.
"А що ж це, властиво, таке — життя? — спитав я сам себе вголос. — Життя, що починається так таємниче в теплі й темряві, а закінчується ось як? Мені здається дивним, неймовірним те, що я мушу плавати по морю, поки не потону; але що тут, властиво, дивного й неймовірного? Я не бачу підстав уважати це за дивне й
неймовірне, бо я взагалі не маю ніяких підстав оцінювати цей факт, крім суб’єктивних. Певно, він здається мені такий дивний тому, що я досі уявляв собі життя зовсім не таким, яке воно є. А які я мав підстави уявляти його не таким? Ніякісіньких. У дитинстві, щоб ми не плакали та щоб росли чемні, доброзвичайні й упевнені в собі, нам прищеплюють усякі ілюзії, що не мають під собою ніякого грунту. А коли ми пізнаємо правду, буває вже запізно викривати ту облуду. Мене навчили думати, що коли я буду чесний, працьовитий і запобігливий, то на віддяку за те матиму щастя, веселощі, безпеку і постійне, тривке, щодалі більше задоволення життям. А тепер маєш! Після таких сподівань я немовби став жертвою брутального жарту. І ось, на сонечку, ситий і безтурботний — хоч і востаннє в житті,— я можу навіть посміятися з цього жарту, себто сам із себе".
Отак я просторікав, звертаючись до свого слухача, та мій слухач не відповів нічого.
— Жарт? — промовив я вголос і замислився.
— А коли це не жарт, то що ж це таке? Навіщо ця вся комедія, ця жахлива підмана, коли з неї нема кому й посміятися?
Якусь хвилю я сидів, нічого не думаючи, потім зайшов з іншого боку:
— Підманюємо ми самі себе, — відповів я своєму уявному співрозмовникові. — Природа не ошукує, бо вона нічого не обіцяє. Просто ми самі хибно розуміємо її. Оце моє смертне ложе на напівзатопленому судні — просто кінець самовпевненості. Доля завше була суворіша й жорстокіша, ніж ми гадали, тільки ми не мали відваги побачити те. Життя — нерозумніша й тендітніша дитина, ніж здається батькам. Воно ловить гави, падає, забивається. Та яке право має воно потім нарікати та скиглити?
На кожну пилиночку, що запліднює квітку, припадає десять тисяч пилиночок, що летять за вітром і гинуть; так улаштоване життя, І чом би я мав бути винятком?
Ось до чого я дофілософувався тієї ночі. Пам’ятаю невиразно: я сидів навпочіпки й глибокодумно розмірковував про свою схожість із квітковою пилиночкою. По всій землі розсіяні отакі пропащі пилиночки, що дізнаються про свою гірку долю, коли вже запізно скаржитись.
Природа, розсипавши їх навмання, простує далі своїм шляхом.
Або ж я забув, про що міркував далі, або ж умостився на постелі й заснув.
14
ТЕРПЛЯЧИЙ СУПУТНИК
Другого ранку мої думки знову спустились від високої філософії до капітана. Я прокинувся в поганому настрої, а наморочившись із кавою, поки її приготував,— розлютився ще дужче. Я заприсягся сам собі, що капітан мені за все дорого заплатить. Після кави я зразу взявся до діла: тричі переписав свою скаргу, знайшов три пляшки з-під вина чи оцту, з міцними корками (бо на пивні корки боявся покластися), вклав у них свої заяви й добре закоркував. Тоді підійшов до борту й жбурнув усі три пляшки одну за одною чимдалі від судна. Кожна спершу пірнула й зразу ж виринула шийкою догори. І лишилася на місці! Пам’ятаю, мені трохи прикро стало, що ті мої посланці не попливли негайно, та ще й швидко, на північ до цивілізованого світу. Мені, мабуть, уявлялося, що буде саме так. Але вони лишилися на місці й весь час, скільки я був іще на судні, пливли поряд, повільно наближаючись, аж поки прибилися до борту.
Мене пойняло розчарування. Але ще прикріше був я вражений, коли слідом за третьою пляшкою вигулькнула з води лиснюча темна спина, ледь вигнута, з довгим плавцем. Якась рибина — я не мав сумніву, що то акула,— виринула глянути, що ж то впало в воду.
Я вже був змирився зовсім із думкою, що незабаром — не зараз, але дуже скоро —= муситиму потонути, але сподівався принаймні потонути гідно. Мене зовсім не вабила перспектива опинитися в воді безпорадною здобиччю для акули. Яка гидота! На якусь хвилю я навіть відкинув думку про неминучу загибель і почав знову сподіватися, що зрештою мене хтось таки врятує. А тим часом я знепокоєно, невідривно дививсь у воду — чи не побачу акули ще раз.