Отож я зрікся думки доганяти капітана по теплому сліду. Він із самого початку знав те, що я лиш починав тепер розуміти: я муситиму лишатися хтозна-поки на
цьому розбитому судні. Засмучений, вирушив я оглянути незатоплену частину "Золотого лева". Швидко я, на свою втіху, пересвідчився, що голод мені не загрожує: харчів вистачить, поки триматиметься на воді судно, тобто поки не зміниться погода; а може, воно ще пере-триває й бурю, впевняв я себе. Адже ж протікає воно тільки спереду, а перебірка ціла. В камбузі було вугілля, я міг навіть варити собі їсти. Я мав картоплю, рештки свіжої городини, сушену цибулю, м’ясні консерви. Оглядаючи судно далі, я натрапив на капітанову каюту. Я зайшов туди поміркувати, що ж мені чинити далі, вмостився на подушці в його плетеному кріслі й став думати, як же мені з ним поквитатися.
Або ж судно приб’є до берега, або ж мене хто-небудь із нього зніме. Існують, звісно, й менш приємні можливості, а тому не завадить написати записку про моє прикре становище й кинути її в пляшці в море. Або навіть кілька пляшок із записками кинути. Треба зробити це негайно. Я почав шукати в каюті паперу та чорнила й мимохіть зацікавився покинутим капітановим майном, що могло пролити світло на вдачу цієї людини.
Очевидно, він читав мало, зате — нещасне, жалюгідне створіння! — зібрав цілу колекцію порнографічних карток, видертих сторінок і цілих номерів французьких та іспанських бульварних журналів. Деякі він, видно, розглядав, смакуючи, бо дещо на них було енергійно попідкреслюване олівцем. За моїх студентських років таке, певно, сповнило б мене обридженням, та відтоді я вже встиг узнати, які жахливі бурі часом буяють у нашому тілі, і коли я виявив, що мого ворога пекла й жерла невгамовна хтивість, моя злість на нього за той ниций, підступний вчинок, що жертвою його я став, наче якось утихла. Коли його доводили до шаленства такі речі, то його напівбожевілля все ж чимось схоже на ту нестяму, що часом охоплює й цілком нормальних людей.
Він зненавидів мене з самого початку. За віщо, цікаво? Чи дав я йому до того якийсь привід? Може, я нагадував йому кого-небудь ненависного чи яку-небудь прикру пригоду?
Я кинув сушити собі голову цими загадками. Його колекцію я запхав назад у шухляду. Тоді заходився ли-сати записку: "Я, Арнольд Блетсуорсі..." — далі короткі відомості про себе. Я написав, коли ми відпливли з Лон-
дона, зазначив деякі подробиці нашого плавання. "За кілька днів після нашого відплиття з Ріо в нас поламалась машина, пароплав перестав слухатися стерна, в носовій частині з’явилась теча". Добре, далі головне: "Капітанова неприязнь до мене помалу виросла у взаємну ворожість", — написав я й замислився, пригадуючи, як мене покинули на судні та як поводились інші члени екіпажу. "Які брудні в мене руки!" — завважив я й мимоволі здригнувся. Потім поплентався до своєї каюти, зазираючи дорогою в каюти недавніх моїх супутників. У механіковій каюті я знайшов таємний запас сигар і закурив одну. Вона виявилась досить добра. Серед химерної добірки старих, залапаних, обдертих книжок я знайшов акуратно складені оголошення про передплату дев’ятого видання "Британської енциклопедії" на різних умовах. Проти цін були' надряпані олівцем якісь обчислення: видимо, механік мав намір обтяжити пароплав і мене всім тим сховищем знань. Помешкання старшого помічника виглядало прозаїчніше. Там була біблія, кілька коробок паперових комірців, портрети якихсь досить непривабливих осіб і фотографія будинку; на звороті її був напис: "Останній внесок треба зробити..." і дата.
Радж свої картки забрав, певне, з собою, і найцікавіші в його каюті виявились кумедні цяцьки, куплені, мабуть, на подарунок якійсь дитині. Мідборо, видно, цікавили санітарні умови в морських портах. Мені раптом стало соромно: що ж я роблю! Це ж шпигунство! І я подався в свою каюту.
Там я помив руки, змив кров і бруд з обличчя й перевдягнувся. Тепер я відчув себе знову Арнольдом Блет-суорсі, а не брудною, зжужмленою ганчіркою, що нею був так довго. Мене дуже тішила свідомість того, що я фактично господар судна й можу робити що мені заманеться. Я повернувся до капітанової каюти, докінчив свою записку й почав переписувати її начисто. Та скоро мені здалося, що каюта надто вже пропахла капітаном. До того ж я стомився й на мене налягав сон. Кинувши свою скаргу недописану, я пішов шукати місця, де б вигідно поспати. Після довгих днів негоди мені хотілося погрітись на сонечку. Я переніс свою постіль із каюти на палубу, поклав її коло димаря й ліг на осонні. Корабль обертався, сонце ніби креслило на небі спіраль, і я
подумав, що мене пригріватиме весь час. Тінь від димаря повільно пересувалась наді мною. Непомітно я заснув глибоким сном.
Прокинувсь я, весь тремтячи з ляку. Мені приверзлось, ніби капітан десь тут, близько, в човні, й хоче якось потопити пароплав. Іще мені здалося, що чайки більше не літають над пароплавом і що він усе віддаляється від суходолу. Мабуть, я марив. Сонце схилилось на захід. Я підвівся й потягнувся. Та частина палуби, де я лежав, підіймалась над водою найвище, і я вирішив принести ще кілька ковдр і переночувати тут.
Я зійшов на місток, тоді спустився на палубу — глянути, чи не осів пароплав дужче. Пам’ятаю, я довго стояв біля борту. Спостереження мої привели мене до невтішних висновків. Безперечно,'судно тепер сиділо в воді глибше, ніж досі, і до того злегка погойдувалось. Вода заливала палубу, і аби я схотів дістатися на бак, то мусив би брести в ній по коліна. Чи я того раніше не помічав, чи води й справді прибуло? Коли судно нахилялося, вода, клекочучи, вливалася крізь шпігати, тоді виливалась назад. Я спустився трапом у трюм, там було темно й моторошно. Зазирнув до машинного відділення — там теж блищала вода.
Вже почало сутеніти, коли я згадав про Ветів ліхтар і про сірники. Коли висипали на небі зорі й похолоднішало, я з ліхтарем розшукав іще кілька ковдр. Однак вода на палубі непокоїла мене. Я довго не міг заснути й лежав із розплющеними очима, дивлячись на зорі.
ІЗ
РОЗДУМИ ПОКИНУТОГО
Тільки вночі я почав розуміти, в якому жахливому становищі опинився.