От, наприклад, я так прикро страждаю від морської хвороби. Чи й решту мордує оця кволість та нудота? Чи вони всі вже пройшли через це? Чи, може, й тепер так само страждають? Я пильно придивлявся до Вета. Чи він цілком здоровий? Він ходив хитаючись, був блідий, змоклий. Але робив своє діло, носив мені каву. І поки я бабрався в тих чорних думках про свою цілковиту непридатність до життя, може, решта всі — чи принаймні дехто з них — просто не давали волі таким гнітючим думкам?
Може, вони просто товстошкіріші за мене?
І чому всі мене так не злюбили? Чи це в мене якесь ненормальне невміння сходитися з людьми? Чи, може, я просто надміру вразливий? Чи, може, насправді вони всі такі самотні, як і я, тільки не усвідомлюють того? Може, вони й не помічають, як мало спілкуються одне з одним? Та коли всі на світі отакі самотні, то як же
тоді може існувати людське суспільство? В Оксфорді, приязно вітаючи кого-небудь, чуєш у його відповіді таку саму приязнь. Та чи справді воно так? Чи тільки так собі гадаєш? Чи існує взагалі та приязнь? Коли я тепер, загубивши свою молодість, повернуся назад, чи віднайду я знову Оксфорд, і Вілтшір, і дружбу?
А втім, дружба — в особі Лайолфа Гревза — вже сама повернулася до мене задом і відкрила свою фальшивість. І кохання так само. А коли весь той любий серцю світ був тільки сном, коли оця страхітлива бовтанина серед розбурханих вод будить мене від таких снів, то для якої дійсності маю я пробудитися?
Здається, кілька днів я лежав у гарячці й, марячи, розмовляв із Ветом. А потім вітер несподівано стих, сліпуче сонце висушило палубу нашого тісного залізного світу, рипіння й зітхання судна увійшло в спокійний ритм, важкі безладні удари хвиль змінилися розмірним, дедалі плавнішим танцем. Я відчув, що до мене знову повертаються сила й апетит. Вет допоміг мені трохи прибрати в каюті, я, зціпивши зуби, зголив цупку щетину, перемінив білизну, надів чистий комірець, пов’язав краватку й вийшов до обіду.
— Ожили вже? — з повним ротом, ніби аж приязно сказав механік, побачивши мене.— Ну, тепер ви трошки краще знатимете, що таке море.
— Стривайте, біля мису Горн іще й не таке буде,— озвався старший помічник.
— Хочете бобів? — Вет простяг мені консервну бляшанку.
Які смачні й ситі здались мені ті боби!
— У мене колись була одна книжка,— промовив механік,— то в ній писалося про силу хвиль та припливів. Щось страшне! Там були обрахунки. Я їх не зовсім зрозумів, але цифри просто разючі. Тією силою можна побудувати височенну вежу, рухати нею усі поїзди в Європі, освітити трохи не всю землю, і все те пропадає намарно. Дива, еге?
— Щось не віриться,— відказав старший помічник.
— Математика, нічого не вдієш,— не здавався механік.
— Ми ковзаємо по поверхні речей,— устряв я, та ніхто не оцінив такої премудрості.
— Я знаю одне місце біля Ньюгевена, так там щось
будували, щоб використати силу припливу,— здобувся на слово й третій помічник.
— І, мабуть, нічого не вийшло? — спитав старший.
— Усе розламали знову, сер.
— Я так і думав. А на що вони хотіли використовувати ту силу? •
— Не знаю, сер-
— Вони й самі того не знали,— з глибокою зневагою процідив старший помічник.
Капітан на все те не промовив ані слова. Він сидів і замислено дивився кудись просто себе. Обличчя його здавалося блідіше, суворіше й наче ще злостивіше, ніж звичайно. Білі вії прикривали його очі. Мені було цікаво: що він думає?
— Ріо,— раптом вимовив він із якоюсь надзвичайною прикрістю в голосі.— Ріо...
Ніхто нічого не відповів — та й що можна було відповісти? І він не сказав більше нічого. Старший помічник глянув на нього скоса, примруживши одне око, тоді знову нахилився над своєю тарілкою.
— В Ріо ви знайдете скільки завгодно матросів. Іще кращих за наших,— сказав механік, раптом угадавши капітанові думки.
6
МАШИНА ВИХОДИТЬ ІЗ ЛАДУ
Ми прибули до Ріо, а потім Ріо випхало нас назад у море, точнісінько як і Пернамбуку. "Золотий лев", пропахлий кавою, ромом та гнилими овочами, поплив далі, назустріч своїй лихій долі.
Я відпливав із Ріо зовсім пригнічений. Там я почувався ще самотнішим і безпритульнішим, ніж у Ресіфі. Я не мав навіть рекомендацій до кого-небудь такого, як Андерсен, отож мусив оселитись один у поганенькому готелі й розважався, як умів,— цебто дуже кепсько. Мене вразило велике, гомінливе місто, тропічна рослинність, сліпуче сонце, пишнота головної вулиці — я забув, як вона називається,— немовби тамтешніх Єлісейських Полів,— і нескінченні курорти та чудові пляжі на узбережжі. Мене дуже здивувало те, що ці південноамериканці мають морські курорти, куди веселіші за наш Брайтон чи Борнмут. Був у Ріо й новий музей красних мистецтв
із безліччю добрих картин сучасних художників, і я стов-бичив там цілими годинами. Великою втіхою були для мене й кінотеатри, розкішні, просторі кінотеатри. То була саме золота пора кінематографії, коли можна було вільно й досхочу, без будь-якого ажіотажу, надивитись на екрані на Чарлі Чапліна. Люди в місті • видались мені заможніші й щасливіші, ніж у нас у Англії. Коли б я мав хоч якого-небудь товариша, я, може, розважився б там непогано, але я на той час став уже такий нерішучий, що не спромігся ні з ким познайомитися. Була в мене там і одна любовна пригода з тих, що про них краще не розводитися широко. Яка шляхетна й милосердна могла б бути професія куртизанок, коли б їх не зневажали так і коли б вони вміли зворушувати й утішати серця тих самотніх людей, що звертаються до них! Але я не міг купити собі нічого, крім вульгарного сміху та щонай-брутальнішого вдоволення жадоби. Я пробував напитися, але після моїх норідзьких пригод у мене лишилась нездоланна відраза до алкоголю. А тим часом усе моє єство прагнуло дружби, людської щирості. Я блукав багатим, пишним містом і питав себе: як можуть усі оці люди, такі вдоволені й веселі, не відчувати моєї тяжкої туги за людяністю, коли вони справді люди? Чи, може, все це місто — якесь зборисько механічних ляльок, що є тільки подобою суспільства живих і щирих людей? Отакі фантазії спадали мені на думку.
Звісно, я не знав португальської мови. Та хіба, крім мовних, мало є ще бар’єрів між людьми! Я часто чув на вулицях англійську мову, а двічі навіть бачив таких симпатичних співвітчизників! Одного разу — цілу родину з п’ятьох душ, а другого — парочку туристів, чоловіка й жінку, видимо, недавно одружених. Я йшов за ними назирці, аж поки привернув до себе їхню увагу й збудив у них якусь підозру. Я плентався за ними як дурний, не можучи придумати, як із ними заговорити, пробудити їхню цікавість. Моя самотність просто паралізувала мене.