І те дратувало мене.
Капітан мав звичку гучно сьорбати суп, і нараз мені спало на думку передражнити його. Всі злякано звели на мене очі; і капітан, не донісши ложки до рота, втупив у мене свій погляд, що в ньому видимо прокинулося злостиве зацікавлення.
Я повільно доїв свій суп, сьорбаючи щодалі гучніше. Потім вельми спокійно поклав ложку і став терпляче, з виразом спокійної цікавості чекати, як капітан доїдатиме свій. Але він, весь червоний на виду, доїв його зов-. сім тихенько. Старший помічник та механік, аби якось його виручити, завели голосну розмову, а старший помічник ще й закашлявся. Мідборо був приголомшений,
проте, зустрівшись із ним очима, я помітив у його погляді не тільки жах, а й повагу до мене.
Тоді мені здавалося, що вигадка моя надзвичайно дотепна, але ввечері, вже в ліжку, мене посів сумнів. Я вже не був такий задоволений із себе.
Я дозволив собі непристойний, образливий вибрик. Мені було соромно. Я ненавидів і зневажав капітана, щоб не боятися його, а тепер от і сам спустився до його рівня. І все ж я й досі боявся його. Ні, я не гідний називатися Блетсуорсі.
5
ПЕРЕХІД ДО РІО
Я так докладно розповідаю про всі мої вражіння в тій подорожі довкола світу, бо хочу якомога виразніше висвітлити ті обставини й умови, що в них поволі розвивалася моя душевна недуга. Бо, сказати правду, вся моя повість — це, по суті, історія психічної хвороби.
Після тої першої катастрофи, що спіткала мою волю й пам’ять, я гадав, ніби то просто прикрий випадок і що я його легко видихаю. Я погодився з думкою, що досить мені вирватися з мого давнього оточення, з Оксфорда й Лондона, та почати нове життя,— і все налагодиться. Та далі на мене насунули сумніви, і в нескінченні години безсоння в голові моїй поставали вже складніші й да-лекосягліші здогади щодо мого нещастя.
Тяжко вплинуло на мій настрій і те, що погода після Пернамбуку почала псуватися. Я став гірше почувати себе фізично, і те також нагонило на мене прикрі думки. Сліпа стихія ніби об’єдналася з людьми, щоб підривати мою мужність і віру в себе. Невже в мене починається морська хвороба на посміх моїм ворогам? Сама та думка була нестерпна. Та марно я відганяв її. Щоб придушити зрадливу нудоту, я по-дилетантському вдавався до самонавіювання. Випереджаючи систему Кує, я одно умовляв себе: "Я не захворію на морську хворобу! Я не захворію на морську хворобу!" А за обідом того дня вирішив, що вже захворів, і вибіг із-за хитливого столу несподівано й ганебно.
Уночі шторм посилився. Каюта моя гойдалась і рипіла дедалі дужче, немовби зовсім забувши, що недавно
досить успішно імітувала надійну тверду землю. Вона стрибала, металася, злітала вище й вище, та досить було змиритися з тим злетом, як вона, звівшись дибки, завмирала на мить і стрімголов летіла кудись у безодню. А то раптом лягала зовсім набік. Пароплав наче то вгвинчувався штопором у хвилі, то обертався в човник на ярмарковій гойдалці. Тоді, ніби передумавши, робився ліфтом, що раптом псувався й летів униз, провалюючись у якусь безодню шахту. Або вагончиком фунікулера, що спокійно,, плавно везе своїх пасажирів у якусь запаморочливу ущелину.
Далі мені стало не тільки погано, а ще й страшно. Від жахливих поштовхів увесь пароплав аж двигтів. Спінена хвиля влітала в каюту, немов собака, що шукає свого хазяїна, кидалася з кутка в куток і, намочивши все, втікала. Все неприкріплене качалося по каюті; одна пара черевиків подалась за хвилею, та так і не вернулась. Я трохи не звихнув руки й дуже забив коліно. Карафка з водою вискочила з підставки, мов дикий кіт, розбилась об стіну, й гострі скалки шалено заметалися по каюті, шукаючи руки чи ноги, щоб уп’ястися в них. П’ять днів прожив я в такому пеклі. Спершу я не міг і думати про їжу, тоді почав потроху їсти, хоч нудота все мучила мене. Я пив гарячу каву дедалі охочіше й жадібно поглинав хліб, що приносив мені стюард Вет.
Чотири чи п’ять днів пробув я отак у своїй каюті, й ніхто не дбав про мене, крім Вета; та ще раз на хвилинку зайшов другий помічник і кілька разів питався про мене механік. Ті дні стали в моїй пам’яті тлом цілої бурі невиразних і болючих думок про все, що гнітило мене до того — та, властиво, й по тому. Я не стільки намагався якось додумати їх до кінця, до висновку, скільки метався та борсався серед них. Мене й тягло на ті думки, й із душі вернуло від них. І лиш безладними уривками я можу щось про них розповісти.
Найголовніше, найістотніше в моєму становищі було ось що: я вступив у життя з непохитною вірою в себе, в людей і світ — і несподівано втратив ту віру. Я втратив усяку певність у собі: я став чужий своїм ближнім і боявся їх. А тепер ще й тіло моє опинилось у нестерпному розладі з тим негостинним світом, що до нього я потрапив. Мені й на гадку ніколи не спадало, що воно може бути таке безпорадне та беззахисне, коли стихія
й випадок отак не знати чого завізьмуться на нього. Вся оця нещаслива, самотня й нескінченна подорож була безглузда від початку й до кінця витівка безнадійного дурня. Навіщо, навіщо я повернувся спиною до свого звичного світу? Навіщо дав старому Ферндайкові випхати мене з нього? Я ж був щасливий чи принаймні коли й не зовсім щасливий, то більш-менш на своєму місці.
Змоклий до рубця, насилу тримаючись на ліжку, що стрибало, мов той цап, і ухиляючись від підступних ударів своїх-таки речей, я в подиві думав: "Невже правда, що колись я був щасливий і спокійний! Невже я колись твердо й упевнено ступав по землі й усміхався дружньо до зір?" Я згадував залиті сонцем пагорби Вілтшіру та вечірні оксфордські вулиці як щось неправдоподібно й незмінно прекрасне. Чи справді все те колись існувало? От до того світу, до впорядкованого, заможного життя в середній та південній Англії я й був пристосований. Я розумів звичаї, що панували там, міг вірити людям, жити добропорядно, поводитися серед них невимушено й упевнено. Злигодні мої почалися, тільки-но я ступив один крок від того світу. А тепер я все далі й далі віддаляюся від нього!
Але ж чи нормальна оця моя нездатність пристосовуватися?
У голові в мене ритмічно гуло: "Нормально — ненормально — нормально — ненормально..."