Щоранку, прокинувшись, я насамперед заходив до тещі:
— Ну, як ваше, мамо, здоров’я?
— Погано,— незмінно відповідала вона і дивилась на мене з таким докором, наче я був тому причиною.
І майже щотижня — приступи стенокардії. Як правило, посеред ночі. Виклики швидкої допомоги, налякані очі дружини, чекання напружене: їде? не їде? А потім, коли зроблять обов’язковий укол і теща нарешті засне, довге безсоння в постелі. І шум, і дзвін у голові протягом наступного дня.
І обов’язковий, уже вранці, виклик дільничного лікаря. Старенької Марії Андріївни, яка, так і не поставивши тещу на ноги, пішла нещодавно на пенсію.
— Так що трапилось?
— Викликали швидку допомогу,— каже з докором теща: як ви тут пе старайтесь, а мені все гірше й гірше.— Коли б уже швидше померти?
— Ну, цього я вам не рекомендував би! — відповідає лікар бадьоро.— Померти завжди встигнемо. Це від нас не втече.
Витирав піт уже з обличчя. А свій жахливий портфель поставив не на підлогу — на крісло. На білосніжний чохол, що його, старанно випрасувавши, наділа сьогодні дружина. Сопучи, підсунув ближче до ліжка стілець, сів — стілець затріщав, ладен розвалитись.
— Добренько, будемо знайомитись. Віднині, хочете ви цього чи не хочете, я буду вашим лікарем. Зовіть мене Андроником Федотовичем.
Теща суворо й осудливо дивилась ла нього. їй явтю не подобався бадьорий тон лікаря. Важке обличчя її стає ще важчим, губи несхвально стискаються.
— В мене був приступ стенокардії,— каже вона; їй, мабуть, здається, що лікар не знає, наскільки вона хвора.— І три місяці тому був розмитий інфаркт.
— Стенокардія? — перепитує він неуважно.— А от ми зараз її послухаєм — вашу стенокардію. Спробуємо впіймати за хвостика...
Теща зовсім уже певдоволепо супиться: про її хворобу насмілюються отак говорити!
— Ваню! — стогне вона.— Накапай мені двадцять п’ять крапель валокордину. Щось моє серце...
Двадцять п’ять крапель — для демонстрації. Коли тещу хапає по-справжньому, вона просить сорок — не менше.
— Зачекайте,— зупиняє мене лікар.— Ще встигнемо випити. Спершу треба послухати.
Бере свій портфель, що — я так і знав! — лишив на чохлі дві темні смуги. Уявляю, що скаже на його адресу дружина! Та й на мою також: нащо дозволив поставити! Хотів уже вийти, щоб не заважати, але мимоволі затримуюсь: він саме відкрив свій портфель. Хоч знаю, що непристойно заглядати до чужих портфелів, все ж не можу перебороти цікавість.
Зібганий шарф (в отаку спеку!), величезний пакет, перев’язаний мотузом, купа книжок. Він риється в шкіряній тій посудині, бурмочучи заклопотано:
— Де ж я його в біса подів?
— Що ви шукаєте? — пита з осудом теща.
— Та стетоскоп, будь він неладен! Зверху ж клав...
■— Візьміть наш... Ваню, подай стетоскоп. Он там, у
шухляді.
Я висуваю шухляду: новий-новісінький стетоскоп сяє хромом. Всіма правдами й неправдами його дістала нещодавно дружина, як і прилад для вимірювання тиску: теща міряє свій тиск по двадцять разів на добу. Й аж радіє, коли він у неї високий.
-— По треба,— — заперечує лікар.—Я звик до свого. Та осі. він. С! Дістає стетоскоп, придбаний чи не в антикварному магазині,— такий у нього вигляд допотопний, ще іі хвалиться: —Цим стетоскопом користувався ще мій покіііниіі дідусь. Вміли колись добрі речі робити! — і — диво! — теща з повагою дивиться на той антикваріат,— От ми вас зараз і послухаємо... Ви нас на хвилинку залиште, молодий чоловіче...
"Шаман якийсь, а не лікар!" — думаю з осудом, поли-іпаючи їх у кімнаті. Мені вже, слава богу, пішов тридцять п’ятий, а він — молодий чоловіче...
Стою в коридорі, мимоволі прислухаюсь до того, що діється там, за дверима. Чую басовите бубоніння тещі й тонкий, як у жінки, голос лікаря, що переходить іноді у фальцет.
— Та що ви мені таке кажете!.. Забудьте про той ваш інфаркт!
Вже посварились, чи що?
Не витримую, заглядаю в кімнату. І ледь не падаю: теща звелася з ліжка! Суне, як монумент, ледь переставляючи ноги, а він підтримує її, пробуючи обійняти за неосяжний стан.
— Отак, отак...
Дійшли до вікна, зупинились.
— От бачите, дійшли! — каже він переможно.— І, слава богу, не вмерли! А тепер давайте потихеньку назад...
Теща повільно обертається, на обличчі її вже по осуд, а розгублений подив. Наче все ще не може повірити, що це вона, смертельно хвора людина, спромоглася звестися з ліжка.
— Тепер ми вам напишемо кілька уроків,— каже Андроник Федотович, уклавши тещу,— Отже, так: сьогодні ви ще двічі пройдетесь до вікна. Вже самостійно.
— Я впаду.
— А ви постарайтесь не падати. Не думайте про це. Думайте, що обов’язково дійдете, і все буде заразд. Я лікую одну хвору, значно важчу од вас...— Теща з недовірою слухає: не може, мабуть, уявити, що хтось більше хворий од неї.— Так ця моя хвора зараз сама ходить в аптеку. А починала, як і ви... Після третього інфаркту до того ж.
— Після третього інфаркту — вмирають! — каже переконано теща.
— Хто вам цю дурницю сказав? — сердитим фальцетом запитує лікар.— Після третього інфаркту живуть до ста років!.. У мене є хворі, які вже мають по чотири інфаркти. Бігають, як коні... Тож домовилися: сьогодні ще двічі пройдетесь до віконця й назад. Так в уроці ті запишемо.— Бере аркуш паперу, пише свій дивовижний "урок", теща ж иапружрпо стежить за його олівцем.— Тепер перейдемо до лінів. Що зараз п’єте? О, та тут у вас ціла аптека!
Величезний коробок стоїть поруч з тещею. Теща по кілька разів на день порядкує в ньому, любовно переставляючи ліки. В основному іноземні: югославські, польські, угорські, швейцарські, індійські — нашим лікам довіри немає, вони, на тещину думку, набагато слабші, ніж іноземні. "Баню! — стогнала вона після кожних відвідин Марії Андріївни.— Сходи, дитино моя, до Кіри Василівни.— Кіра Василівна — тещина давня знайома, завідуюча аптекою.— Марія Андріївна прописала нові ліки. Каже, що ці обов’язково поможуть".
— У вас, либонь, грошей кури не клюють! — дивується лікар, перебираючи пакетики й слоїки.— Хто вам їх понавиписував? Цими всіма ліками коня можна звалити з ніг, не те що людину! І що за мода пішла: як тільки захворів — подавай закордонне. А в те, що в нас є не гірші, до того ж набагато дешевші,— про це наче не знаємо...