— То ви, мабуть, не хворіли! — заперечує теща.— Коли захворієш — не жалієш нічого.
— Правильно! І не треба жаліти. Але ж не викидати гроші на вітер! Крім того, ви привчаєте свій організм до ось цієї всієї отрути. А коли вас притисне по-справжньому, тоді вже й вона не поможе. Ці ліки треба тримати, як "швидку допомогу". Та й то далеко не всі. Я напишу вам, які, уже в третьому уроці. А поки що перейдемо до другого... У вас є валер’янка? Немає? А вам з усіх ліків найпотрібніша тепер валер’янка. Щоб ваше серденько відпочило від іноземних гостей.
Отак примовляючи, лікар записує "другий урок". Теща з недовірою дивиться на той папірець. Жодної ж іноземної назви!
Трохи втішив її, мабуть, "третій урок". На випадок, коли їй раптом погіршає...
— В нього що, нема більше хворих? — запитав з подивом я, коли лікар, попрощавшись і ще раз нагадавши про "уроки", врешті пішов.—■ Годину просидів!
— Мабуть, є, але не такі хворі, як я! — заперечує теща. Ти б, Кашо, скочив у аптеку за валер’янкою. Спробую, хоч не знаю, чи допоможе,— додає вона з сумнівом.
Я іду по валер’янку, радіючи, що цього разу не доведеться непокоїти Кіру Василівну. Бо мені, признатися, вже їй і па очі появлятися соромно.
Повернувшись, застигаю в коридорі: з тещиної кімнати доноситься стогін. "Невже знову приступ?" Одчиняю похапцем двері й бачу неймовірну картину: теща сама йде до вікна! Стогне, ледь переставляє ноги, а таки йде!
— Вас підтримати, мамо? — кидаюсь до неї.
— ТТе треба,— відповідає вона з таким страдницьким виглядом, паче йде па ешафот.— Я вже якось... ой, ой... сама...
Дійшовши до вікна, довго стоїть, вчепившись у лутку. Потім чую її здивований голос:
— Ваню, а коли це ти встиг пофарбувати паркан?
Я, учитель середньої школи Іван Пилипович Кравченко, урочисто засвідчую: теща давно уже лежала б у могилі, якби не Андроник Федотович. До того йшлося, бо всі лікарі попередні, потураючи тещі, цим її лише під-
пихали до останнього притулку людини, де "ні печалі, ні воздиханія".
Два роки тому теща моя лежала прикута до ліжка. Два роки тому її невиліковна хвороба висіла над нами дамокловим мечем, здатним обірватися щомиті й упасти на наші нічим не захищені голови. "Якщо я й покину ліжко, то тільки в труну",— раз по раз казала теща, а ми, хоча й заперечували, про себе вірили, що так воно буде. "Ви б сходили на кладовище, нагледіли там хорошу місцину для мене",— стогнала вона, й одного разу я таки там побував, і дружина моя побувала, хоч ми в цьому зізналися одне одному лише тоді, як тещі пішло на поправку.
Тож теща нізащо не стала б на ноги, коли б не новий наш лікар Андроник Федотович.
"Уроки" пішли тещі па користь. Пам’ятаю, як другого дня лікар з’явився до нас уже без виклику.
— Ну, як наша хвора? — спитав, скидаючи плащ. Подивився пильно на мене: — Ви сьогодні мені не подобаєтесь. Голова не болить?
— Та трохи болить.— У мене й справді боліла голова.
— Якась неприємність на роботі?
— Та ці...— Хоч неприємність була, я й спав через це погано, та незручно було признаватись.
— Посварилися з жінкою?
— Та пі, слава богу...
— Тоді від чого ж голові вашій боліти? Тиск міряли?
Тиск я не міряв ніколи. Та й узагалі не любив мати
справу з лікарями. Вистачало тещі.
— Давайте я вас послухаю. Давайте-давайтс! Цс по завадить.
Примусив мене роздягтись до пояса, дістав допотопний свій стетоскоп. І лише зараз я зрозумів, чому він ним так дорожить: дерево було приємне й тепле на дотик, не те, що метал. Якийсь наче струм побіг у мене від лікаря, біль у голові став наче трохи стихати.
— Не бачу нічого серйозпого,— сказав Андроник Федотович.— Дещо підвищений тиск... Ви до цього тиск міряли?
Відповів, що не міряв. Не люблю ходити до лікарів.
— То добре, що не любите,— аніскільки не образився він.— Але свій нормальний тиск треба знати. Він у вас зараз явно підвищений. І серце працює напружено... Що ж ми з вами зробимо? — Він наче радився зі мною.
т
и А. Дшаров, кн. II
— Може, пройде й так,
— Може, й пройде... Та краще все я? допомогти організмові, підштовхнути його в потрібному напрямку. Тож давайте напишемо з вами невеликий урок. Я вам випишу ліки, не лякайтесь, абсолютно невинні, а ви їх із тиждень поприймаєте. Аркуш паперу знайдеться?
Знайдеться. Щоб в учителя та не було паперу!
— То несіть — разом будемо малювати.
Почерк у пі.ого чіткий, розбірливий, не схожий на лікарський.
— Ось по цій схемі протягом тижня й приймайте. Тільки прошу вас: не забувайте.
— Навіть тоді, коли голова перестане?
— Особливо тоді. Будь-яку хворобу треба не тільки придушити в зародку, а й до кінця вилікувати. А тепер підемо до вашої хворої. Як вона там?
— Де ви так довго були? — поцікавилась теща ревниво: коли вона хворіла, то більш ніхто не мав права нездужати. Я не встиг попередити Андроника Федотовича, так пін, мабуть, і сам здогадався.
— Явились про онука. Онук у мене в школі... Ну, як ми себе почуваємо?
--— І Іогаїїо,—стегно теща.— Серце всю ніч щеміло — місця собі не знаходила.
— Урок мій виконали?
— Виконала.
— 1 після цього кажете, що вам погано? — перейшов па фальцет Андроник Федотович.— Та коли б вам було погано, ви б самі нізащо не дійшли до вікна!.. А те, що серце щеміло, то що ні ви хочете. Ви ж його три місяці балували, лежачи без руху. Здорову людину покласти на три місяці — за сорцо стане хапатись. А ви ж таки хвора! М’язи ослабли, от воно й щемить. Давайте-но зміряємо тиск. І тиск трохи понизився: значить, наші з вами уроки правильні. Сьогодні зводились?
— Ні.
— Ану, встаньте, пройдіться до вікна й назад. Не бійтесь, я ж тут. Отак, отак... Сміливіше ступайте, підлога по провалиться! А тепер знову послухаємо пульс. Пульс став вищий, але це абсолютно нормально. Ви пішли, дали навантаження, серце й зреагувало одразу ж. Як у кожної нормальної людини.
Прощаючись, він ще раз нагадав:
— Не забувайте л? урока! Щодня по кілька разів — до вікна й назад.
І теща ходила. Спершу — до вікна, потім по інших кімнатах. А згодом стала виходити в двір. За півроку добралась до вулиці. І нарешті настав день, коли вона вже сама, без лікаря, вирішила сходити в аптеку. Що замовити ліки, а що й показатись Кірі Василівні. Наперед смакувала, як та здивується.