— Обіцяв! — гірко розсміялась сестра.— То горілка його обіцяла!..
— Він... зараз у вас?
— Був, та нема: побіг похмелятись! Без нього ж і чайна не одчиниться! Скільки ми з ним намучились — не просихає ні вдень ні вночі. Маму в могилу поклав...
— У нього... є сім’я?
— Була. Жінка була, двоє діток було — розбіглися всі... А тепер от унадився в гості... Чоловік уже й не розмовляє зі мною... А що я зроблю: брат же, не виганяти на вулицю!.. Та й жалко... Він же роками з лікарень не вилазив, рани замучили. З-за них, проклятих, і пити став: все одно, казав, помирати.— Жінка, вже не криючись, плакала.
— Мені б з ним ще раз зустрітись,— сказала Варя Юхимівна.— Поговорити...
— Поговоріть. Може, хоч ви яку раду дасте.— Й одразу ж додала безнадійно: — Тільки йому вже ніщо не поможе !
— То я зайду до вас увечері...
— Заходьте, чого ж...
Та йти того вечора до його сестри не довелося: він знову з’явився у Варі Юхимівни. Повернулась додому — лежав на постелі без пам’яті.
Цього разу мов легше було його роздягати. До того ж Варя Юхимівна вже знала, що їй робити. Ходила ще вдень в поліклініку, радилася з лікарями. Відповідь була одна: тільки лікувати! І то не вдома — в стаціонарі.
Розпитала докладно, де та лікарня, чи довго там лікують. І чи всіх виліковують. Мусила зттати все, перш ніж затівати розмову. Роздягти, вклавши як слід, і сама лягла поруч: щоб не зник, як того разу...
Спала не спала — підхопилася вдосвіта. Знову випрасувала сорочку, костюм, приготувала сніданок. Потім сиділа й чекала терпляче, поки він прокинеться. На роботу не поспішала: ще вчора на всяк випадок попередила, що може запізнитись.
Він прокинувся близько одинадцятої. Каламутний погляд, опухле обличчя. Простяг лежачи руку, дістав цигарку. Запалив, на Варю Юхимівну навіть по глянувши. Затягся жадібно, закашлявся. Кашляв довго й важко, як старий дідуган, і щоразу хапався за груди. "Й ото так мучитись!"—думала Варя Юхимівна. їй і жалко його було, а разом ворушилась і досада на нього: пив же сам, ніхто не примушував.
Він же, вдосталь накашлявшись, з огидою відкинув цигарку, попросив, усе ще на неї не дивлячись:
— Дай води!
Довго пив, і на обличчі його була відраза, наче не воду йому подали — помиї.
"І треба ж було отак напиватися!"—хотіла сказати Варя Юхимівна, та вчасно стрималась. Сама не терпіла нотацій.
Натомість якомога веселіше сказала:
— Вставай, будемо снідати!
Буркнув щось нерозбірливе, посунув з ліжка.
Довго вмивався, ще довше відпльовувався. Вліз у сорочку, в костюм, не помітивши навіть, що вони випрасувані, сів, похмурий, до столу. їв не їв, одсунув тарілку.
— Мені б чаю... Міцнішого...
Варя Юхимівна подала йому й чай: заварила, як дьоготь. І поки він жадібно сьорбав, завела мову про те, що йому треба лікуватись.
На її подив, одразу ж погодився:
— А сто грамів буде?
— Буде!
— Тоді лікуй!.. Лікуй, старшина!.. Тільки дай чимось вогонь в душі залити...
— А нікуди не втечеш?
— Ось рост святий — не втечу!—перехрестився широко НІН.
З Варя Юхимівна йому одразу ж повірила.
— Я зараз,— сказала вона, схоплюючись.— Це недалеко.
— Давай, старшина!
Потягся потім, коли принесла, до пляшки, як дитина до соски. Одкоркував, налив повен кухоль, блаженно примруживши очі, випив до дна.
— Х-ху, як на світ народився!.. Спасибі, старшина!..— І знову потягся до пляшки.— А тепер давай вип’ємо вдвох. За фронтових наших друзів.
Варя Юхимівна відмовилась. Йому ж не забороняла: хай напивається. Що хоче, хай робить, лише б не втік.
Згодом, зовсім сп’янівши, ліг на ліжко й одразу ж заснув. А Варя Юхимівна, прибравши зі столу, побігла до Гайочок: домовитись про машину. Щоб сьогодні в лікарню й одвезти.
Повернулася — його не було. Втік, знову втік, навіть п’яний утік! Вар я Юхимівна аж заплакала від досади та злості па нього, а потім побігла до його сестри: не інакше, поволікся туди одсипатися.
ЗМ
— Був,— сказала сестра.— Попрощався й поїхав.
— Куди? — спитала з відчаєм Варя Юхимівна.
— Та додому ж... У село... Там йому ніхто не заважає отруту дудлити. Отак нею, проклятою, колись і заллється!
Поверталася Варя Юхимівна додому з таким відчуттям, наче її зрадили. Як ніхто ще не зраджував. Довго сиділа вдома: не хотілось нікуди й виходити. А перед очима: як вона висаджувала його, важко пораненого, на візок. І як потім нахилялася над ним на плоту, прикриваючи од літака.
Зрештою надумала от що: вона його таки порятує! Врятувала тоді, порятує й тепер. Візьме його адресу в сестри, поїде слідом, все село, весь район на ноги поставить, а примусить його лікуватись!
— І ніде ти від мене не дінешся! — сказала вже в темряву.
Роздяглась, лягла: мала добре виспатись перед дорогою.
Спала погано: цілісіньку ніч боліла рука.
КОЛЕКТИВ 1КОЛЯДКО
Спершу появився портфель: щось середнє між вантажним пульманом і металевим баком,— у такий зсипають сміття. Тож зрозуміло, чому власник цієї шкіряної посудини пихкотів, мов паровоз.
— То де... пуф-ф-ф... ваша хвора?
А я все ще не міг відірвати погляду од портфеля. Шкіра на ньому була вже не чорна, а біла, металеві дужки поіржавілі та вичовгані. Він давно втратив первозданну форму свою і скидався на що завгодно, тільки не на портфель.
— Хвора? — врешті отямивсь я.— Прошу сюди... Дозвольте потримати портфель...— Він уже прицілювався до вішалки, щоб скинути плащ.
— Завелика для нього честь! — сказав весело він і бухнув портфелем об підлогу.— Завелика честь!
Відсапуючись, звільнивсь од плаща (розміру п’ятдесят восьмого — не меншого!). Зняв замацаний на крисах капелюх.
— То де ваша хвора? — Він уже йшов до кімнати, на ходу витираючи величезною хустиною шию.— Ви не знаєте, до яких пір отак смажитиме? Сказилось, чи що?.. Дозвольте? — Протиснувся поміж мною й одвірком, придушив мене черевом.— То оце ваша хвора?
Теща лежала на горі подушок помираючим лебедем. Погаслі очі,^скорботно стулений рот. Три місяці тому з нею стався інфаркт, і відтоді, повернувшись з лікарні, теща не спиналась на ноги. Лежала й чекала неминучої смерті.
Я й дружина весь оцей час ходили навшпиньках, розмовляли тільки пошепки. Квартира наскрізь пропахла ліками, від мене теж несло, як од аптеки, і знайомі, зустрівшись, цікавились моїм здоров’ям.