Жінка торкнулася переговорного пристрою на столі й приємним голосом промовила:
– Сара-Джін? Чи маємо ми книжку "Як упоратися з несподіваним багатством?".
– Уперше чую. Зате маємо "Як я заробив свої мільйони на торгівлі нерухомістю", три примірники...
Справа не йшла.
Я тут трохи посиджу й подумаю. Важко повірити. Повинна ж десь бути така книжка.
Бібліотекарка поглянула на мій спальний мішок, який за тутешнього освітлення здавався ще поплямленішим, і перевела погляд на мене.
– Якщо ви не проти, – тихо сказала вона, – то чи не залишили б ви свій пакунок з брудною білизною на підлозі? В нас нове драпірування...
– Так, добродійко...
Тут, на цих полицях з книжками, думав я, обов'язково повинна бути одна, написана про речі, які зараз мені слід знати. Єдиний мій висновок, якого відразу дійшов і без книжки, полягав у тому, що дурні дуже швидко розлучаються зі своїми грошима.
Коли йшлося про те, щоб посадити "Фліта" на клаптик поля, я мало комусь поступавсь, але цієї хвилини в бібліотеці Ґледіс Гетчінсон я подумав, що коли доведеться давати раду маєткові, то я не тільки поступлюся комусь, а виявлюся нечуваним невдахою.
Робота з паперами завжди мене неймовірно втомлювала, отож я сумнівався, що з грошима несподівано піде як по маслу. Гаразд, думав я. Себе я знаю й певен – ні мої слабкі сторони, ні сильні не зазнають змін. А другорядні речі, такі, як, скажімо, банківський рахунок, навряд чи зможуть змінити мою сутність легковажного, безтурботного літуна, яким мені завжди подобалося бути.
Згодом, ще хвилин десять безрезультативно покопирсавшись у каталозі й діставшись до слів "Щастя – Добре" і "Щастя – Погано", я капітулював. Не було потрібної мені книжки!
Заглиблений у сумніви, я вийшов на сонце, відчув, як несуться й рикошетять фотони, бета-частки та космічні промені, як безгучно вздовж і впоперек вони пронизують ранок і мене.
Я вже пройшов частину дороги містечком назад до кафе, коли спохопився: де мій спальний мішок? Я зітхнув і повернувся до бібліотеки під чимраз гарячішим сонцем з надією знайти забуте на підлозі поряд із шафою картотеки.
– Пробачте... – звернувся я до бібліотекарки.
– Я сподівалась, ви все одно повернетеся за своїми речами, – відповіла вона й промовила з неабиякою полегшею: – Адже не доведеться здавати пакунок із брудною білизною в бюро знахідок.
Я зрозумів, що вона каже правду, й повторив:
– Пробачте...
Хоч хай би скільки книжок уже існувало, але так багато лишається ще не написаними! Це схоже на стиглі сливи, що висять на верхівці дерева: не дуже весело дертись по хисткій драбині, звиватися змією поміж гіллям, дотягтись до них і рвати. Зате які вони смачні, коли вже по всьому!..
А телебачення? Чи так це приємно? Чи, може, робота над рекламою загострить мою неприязнь до натовпів? Як мені щезнути, якщо на мене не чекатиме літак, щоб злетіти над деревами й зникнути?
Я попрямував до аеропорту, єдиного місця в кожному незнайомому містечку, де пілот почуває себе вдома. Я знайшов його, слідкуючи за приземленням літаків, за невидимими слідами, що їх лишають невеликі машини, йдучи на посадку й злітаючи в небо. Виявилось, я перебуваю зовсім недалеко від початку злітної смуги, отож аеропорт поряд.
Гроші – це одне, а от обставина, що вас упізнають навіть тоді, коли вам хочеться тиші й спокою, – то вже зовсім інша справа. Хіба не це називають популярністю, славою? Трохи в тім є й втішного, мабуть. Однак що, коли цього вже ніяк не вимкнути за власним бажанням? Що, коли після телевізійних програм завжди знайдеться хтось, хто гукатиме: "Я ж вас знаю! Хвилинку, я сам згадаю... це ж ви написали оту книжку!"
Наближався полудень. Люди проїжджали й проходили мимо, не звертаючи на мене уваги. Для них я заледве чи перебував у видимому світі. Що вони знали про мене, крім того, що он якийсь один чимчикує до аеропорту з туго впакованим спальним мішком, і тому чолов'язі байдуже, чи проводжають його поглядами.
Коли зважуються стати знаменитістю, то відмовляються від такого привілею. Однак письменникові не слід цього робити. Йому досить того, що багато людей читає його книжки, що його ім'я відоме, а все ж він може лишатися невпізнаним. Може, на відміну від актора чи ведучого телепрограм.
Чи шкодуватиму я, якщо стану знаменитістю? Відповідь знайшлась одразу: так. У якомусь іншому житті я б, напевно, намагався прославитись. Нічого надзвичайного, нічого привабливого, попереджує теперішнє життя. Варто лише потрапити на телебачення – й ти пошкодуєш про це.
А ось і сигнальна башта. Біло-зелені вогні, що блимають уночі для позначення аеропорту. З носом, піднятим догори, приземлявся літак серії "Аеронка-Чемпіон" 1946 року випуску, двомісний тренувальний літак з фанери й із штурвалом у задній кабіні. Мені аеропорт сподобався ще до того, як я побачив його. Завдяки появі "Чемпіона".
А чим обернеться слава для моїх пошуків коханої? Перша відповідь прозвучала, наче постріл: слава буде смертельною! Ти ніколи не дізнаєшся, чи кохана справді кохає тебе, а не твої гроші. Послухай, Річарде. Якщо хочеш розшукати її, облиш наміри стати знаменитістю.
Ця думка промайнула занадто швидко, щоб перевести подих і зосередитись на ній.
Друга ж відповідь мала в собі стільки здорового глузду, що лише її я й почув. Моя світла споріднена душа, – вона ж не їздить від міста до міста в пошуках хлопця, який на пасовищах пропонує платні прогулянки літаком. Чи не зростуть мої шанси розшукати її, коли вона довідається про моє існування? Це ж особлива можливість, яка випадково з'явилася саме тоді, коли я потребую зустрічі!
І така ж випадковість приведе мою вічну кохану в потрібний час до екрана телевізора, коли передаватимуть телевізійне шоу й воно підкаже, як нам зустрітися. Затим широке визнання згасне. Я сховаюся у Ред Оаку, штат Айова, або в Естрелла-Сейлпорті, в пустелі поблизу Фенікса, поверну собі усамітнення, а потім знайду її! Хіба це так погано?
Я відчинив двері службового приміщення аеропорту.
– Привіт. Чим можемо вам допомогти? – Зі сліпучою усмішкою на обличчі жінка виписувала рахунки. Моє привітання застрягло десь між її усмішкою й запитанням; розгублений, я не знав, що сказати.