За хвилю Леслі відірвалась од свого екрана:
– Я слухаю.
– Тобі не здається, що сам ліс нас покликав сюди? Не здається, ніби він просто волав про допомогу, лісові мавки, духи рослин й усіляка звірина впливали на обставини, створювали необхідні збіги, аби примусити нас приїхати сюди й поборотися за них?
– Дуже поетичне припущення, – відповіла Леслі. – І, можливо, правильне. – Вона знову повернулась до роботи.
Ще за годину я не міг стриматися від нетерпіння:
– Чи не знайдеться в тебе вільної хвилинки?
Незабаром дисковод її комп'ютера задзижчав.
– Так, – відгукнулася Леслі.
– Як вони на це зважилися? – спитав я. – Бюро з питань землекористування збирається знищити ті самі угіддя, які повинне захищати! Це схоже... на казкового велетня, який, пустившись берега, йде лісом і плюндрує усе на своєму шляху!
– Я хочу, щоб ти, Вукі, зрозумів одну річ, – сказала Леслі. – Здатність уряду передбачувати дорівнює нулю, зате йому властиві майже неймовірна тупість і схильність до насилля та руйнування. Скажімо, не абсолютні, але майже. Оце "майже" означає, що часом людям так допікає, аж вони беруться чинити опір.
– Не хочу в цьому пересвідчуватися на власній шкурі, – відповів я. – Прошу тебе, мені б хотілось переконатися, що уряд мудрий і чудовий, що громадянам не треба витрачати свій час, аби захищатись од ними ж обраного керівництва.
– Хто б цього не бажав... – неуважно відповіла Леслі, але її думки вже набагато випередили нашу розмову. Затим вона обернулася й подивилась мені в очі. – Нам буде нелегко. Йдеться не тільки про ліс. Ідеться про великі гроші, про владу.
Вона поклала мені на стіл якийсь урядовий документ:
– Бюро з питань землекористування отримує від лісозаготівельних компаній значні кошти. І вони платять за те, що бюро продає ліс, а не за охорону угідь. Тому не думай, ніби ми підійдемо до директора місцевого відділення, кивнемо йому на порушення закону, й він скаже щось на зразок "Ти ба, нам дуже шкода, більше ми такого не робитимемо!" Буде запекла боротьба. По шістнадцять годин на день, по сім днів на тиждень. Тільки так ми зможемо перемогти. Але якщо не маємо наміру здобути перемогу, то краще нічого не починати. Якщо ти хочеш відмовитись, то відмовся просто зараз.
– Зрештою, нам нічого втрачати, – сказав я, закладаючи в комп'ютер нову дискету. – Оскільки податкова служба й досі може накинутися на нас і відібрати все написане мною, все, що зберігається в комп'ютері, то краще нічого не писати. Зате я можу вкласти з біса хвацький протест проти гендлювання лісом! Урядовцям не доведеться конфісковувати написане мною... ми самі все пошлемо їм."Сутичка між урядовими організаціями" – ось як я це бачу: доки податкова служба вирішить, чи брати мої гроші, я витрачатиму їх на боротьбу з бюро.
Леслі засміялася.
– Вряди-годи я вірю тобі. Можливо, справді не існує такого явища, як несправедливість.
Ми переглянули першочерговість своїх справ. Поки вивчали матеріали, вся інша робота припинилася. На наших робочих столах, у кухні, на ліжку накопичилося тисячі сторінок документів про лісівництво, лісозбереження та вирубки, про ерозію, відновлення занапащених грунтів, захист водних басейнів, зміну клімату, види тварин, що опинилися під загрозою знищення, про соціоекономіку лісівництва в порівнянні з перевагами анадромного рибальства у заповідних місцях, про захист узбережних зон, коефіцієнти теплопровідності гранітної породи, і ще закони, безліч законів... Збірниюі законів... Закон про захист довкілля, федеральний закон про землекористування, закон про види, що опинилися під загрозою вимирання тощо. З друкованих сторінок вони через наші пальці один за одним потрапляли до комп'ютера, записані, закодовані, з системою взаємних посилань. Ми заповнювали ними безліч дискет, а дублікати зберігали в банківському сейфі на той випадок, якщо б з нашим будинком щось трапилося.
Зібравши достатньо інформації, почали зустрічатися з сусідами. Спершу об'єднали наші зусилля з Денізою Файндлейзон та Ченгом Томасом, які досі боролися самотужки, а затим стали шукати допомоги в інших.
Більшість мешканців долини з нехіттю поставилися до нашої пропозиції... Як я їх розумів!
– Ще такого не було, щоб хтось зупинив уряд у його намірі продати ліс під вирубку, – говорили вони. – Якщо вже бюро з питань землекористування хоче продати ліс, то його неможливо стримати.
Однак, ознайомивши їх із зібраними документами про те, що перетворення лісів на пустелі є порушенням законів, ми залучили до кампанії "Врятуймо ліс" понад сімсот людей. Наш прихисток у гущавині лісу став штаб-квартирою, наш грунь перетворився на мурашник: до нас один по одному йшли колеги, щоб поповнити наші комп'ютерні дані.
Я ще ніколи не бачив Леслі такою, як зараз: суворе обличчя, жодних поступок собі. Повне й виключне зосередження на справі.
Леслі постійно нам нагадувала:
– Звертання до почуттів не допоможуть. Будь ласка, не вирубуйте ці чудові дерева, не знищуйте ландшафт, не губіть тварин! Такі прохання не вплинуть на бюро з питань землекористування. Не допоможуть і силові методи. Не треба говорити: "Ми візьмемо дерева під охорону, ми стрілятимемо, якщо ви будете вбивати ліс". Це призведе до того, що ліс вирубають під охороною війська. Уряд можна зупинити тільки з допомогою суду. Якщо ми знатимемо закони краще, ніж вони, якщо вони зрозуміють, що ми подамо на них до суду й виграємо справу, якщо зможемо довести, що вони порушують федеральне законодавство, ліс вирубувати не стануть.
Ми спробували провести переговори з бюро.
– Не сподівайтеся, що там підуть вам назустріч, – попередила Леслі. – Чекайте лицемірства та брехні, розмов про те, що вони цього більше не робитимуть. Однак ця зустріч – це крок, який нам необхідно зробити для початку. – І Леслі мала рацію на сто відсотків. Я їй сказав:
– Не вірю своїм вухам! Ти читала запис розмови? Директор медфордського відділення бюро говорив з нами, а ми записували все на плівку. Послухай:
РІЧАРД. Чи треба розуміти ваші слова таким чином, ніби ви не дослухаєтеся до масових протестів проти вирубки лісу? Чи, може, ставлення людей не має для вас жодного значення?