Монтесуми з'являється просто перед тобою. Після третього разу натискуєш на ліву педаль і водночас переводиш штурвал уперед у порівнянні з нейтральним положенням. Обертання припиняється, й ти легенько вирівнюєш ніс літака. Ось і все. Невже так важко?
– Тут, у трейлері, неважко.
– Повтори вправу кілька разів, і в літаку теж буде неважко. Обіцяю. Я теж пройшов через це й знаю, що говорю. Я теж боявся входити в штопор. Давай повторимо. Отже, ми летимо рівно, ти поволі притягаєш штурвал до себе...
Штопор – це фігура пілотажу, якої вчитися найстрашніше. Вона така моторошна, що уряд зрештою скасував вимогу про обов'язкове вивчення цього прийому. Курсанти доходять до вивчення штопора й відмовляються продовжувати навчання. Однак Ласло Горват, чемпіон країни з авіаспорту, власник летовища "Естрелла Сейлпорт", наполягає, щоб кожен курсант навчився виходити зі штопора, перш ніж отримає дозвіл на самостійні польоти. Скільки пілотів загинуло лише тому, що, ввійшовши в штопор, не знали, як з нього вибратися? – запитав він себе. Надто багато, й тому Ласло Горват не хотів, щоб таке трапилося на його аеродромі.
– Ти сама хочеш, щоб долівка втекла у тебе з-під ніг, – сказав я, – й це відбудеться. Хочеш, аби ніс літака націлився просто вниз, а світ обертався навколо тебе! Якщо цього не відбувається, значить, ти робиш щось не те!..
Перед Леслі постало випробування: їй доведеться подолати страх і навчитися літати на планерах, у яких навіть немає двигуна, щоб утримувати їх у повітрі.
Моїм випробуванням став зовсім інший страх. Я обіцяв навчитися в неї любові, відмовитись од своєї відмороженої Досконалої Жінки й дозволити Леслі зблизитися зі мною настільки, наскільки вона сама дозволить. Ми довірились одне одному в тому, що взаємно рахуватимемося з почуттями одне одного й не будемо приберігати за пазухою ні ножів, ні колючого дроту.
Саме я запропонував пожити в трейлері на безлюдді. Якщо цьому експериментові самоізоляції судилося провалитись, то краще, щоб він провалився швидше й поклав усьому край. Чи можна вигадати досконаліше випробування, ніж життя вдвох у мікроскопічній кімнатці під пластиковим дахом, без жодного закутку для усамітнення? Чи може існувати серйозніше випробування для людей, які передусім прагнуть усамітнення? Якщо ми місяць у місяць знаходитимемо в цьому задоволення, то це означатиме, що сталося диво.
Але й у такій тисняві ми не гарчали одне на одного. Нам дуже добре велось.
На світанку разом робили пробіжки, сновигали по прерії з визначниками рослин і польовими довідниками в кишенях, літали на планерах, провадили по два, три й чотири дні поспіль у розмовах, вивчали іспанську мову, дихали чистим повітрям, фотографували надвечірнє небо, навчалися розуміти ще одну людську особистість опріч самих себе, усвідомлюючи, що це навчання триватиме до скону. Розмовляли про те, звідкіля ми прийшли, чого встигли навчитися, як побудувати інший світ, коли саме нам судилося його побудувати...
Ми сідали вечеряти в найкращому одязі. На столі поряд зі свічкою стояв глечик з польовими квітами. Ми розмовляли й слухали музику, доки стачало свічки.
– Двоє людей, – сказала Леслі якось увечері, – нудьгують не через те, що вони разом. Нудьга приходить тоді, коли вони живуть нарізно. Розумово й духовно. – Ця думка була настільки очевидною для неї, наскільки приголомшливою – для мене. І я відразу записав її. Наразі, майнуло мені, нам нудьга не загрожує. Однак хтозна, що чекає на нас у майбутньому...
Але ось настав день, коли я стояв на землі й спостерігав за її зустріччю з драконом, який тремтів на тросі позаду ведучого літака, що виводив планер у небо вправлятися входити й виходити зі штопора. За кілька хвилин білий хрест планера від'єднавсь од троса й полетів сам. Він сповільнився, майже завис у повітрі й раптом пірнув униз, закрутився, наче кленова крилатка, плавно вийшов зі штопора, припинив падіння, тоді сповільнився, зупинивсь і знову закружляв.
Учорашня бранка власного страху, Леслі Перріш сьогодні веде найлегший у світі планер, примушує його витворяти найскладніші фігури пілотажу: лівий штопор, правий штопор, півоберт і вихід із штопора, ще три оберти – й знову вихід. І так аж до мінімальної висоти, затим – вихід до злітної смуги й приземлення.
Планер торкнувся поверхні, плавно пробіг своїм єдиним колесом до білої поперечної лінії й зупинився за фут від неї. Ліве крило хитнулось і поволі опустилося до землі. Випробування закінчено.
Я щодуху побіг до планера, ще здалеку почув тріумфальні вигуки з кабіни. Це радів інструктор:
– У тебе вийшло! Ти самостійно виконала штопор, Леслі! Ура!
Кабінка відчинилась, і з'явилася Леслі. Вона сором'язливо всміхалася, спостерігаючи за моєю реакцією. Я поцілував її усмішку:
– Досконалий політ, Вукі, досконалий штопор! Я пишаюся тобою!
Наступного дня Леслі піднялася в небо вже сама, без інструктора.
Як радісно стояти осторонь сцени й спостерігати за виступом свого найдорожчого друга. В тілі Леслі прокинулася зовсім інша свідомість, яка знищила чудовисько страху, що довго ховалося в ній і стільки років залякувало. Зараз ця оновлена свідомість осявала обличчя жінки. В морській глибині її очей спалахували золоті яскрини, наче розряди над електростанцією. Мені спало на думку, що Леслі сама стала згустком енергії. Річарде, сказав я собі, не забувай, що зараз перед твоїми очима не просто жінка, не зовсім звичайна людина. Ніколи про це не забувай!
Свої випробування я проходив не так успішно, як вона.
Час від часу зовсім без причин я байдужів до неї, не озивався, відштовхував її. І сам до ладу не розумів, чому так виходить.
Леслі ображалася й не приховувала цього.
– Сьогодні ти поводивсь, як грубіян! Розмовляв із Джеком, коли я приземлилася, я підбігла до вас, хотіла приєднатись до вашої розмови, а ти обернувсь до мене спиною, наче мене й близько не було!
– Прошу тебе, Леслі! Я тебе справді не помітив. Ми розмовляли. Невже слід усе кидати, коли ти з'являєшся поруч?
Правду кажучи, я її помітив, але не подав узнаки. Так, наче поряд зі мною впав жовтий листок або дмухнув бриз. Чому ж я лютився, коли вона перечила мені?