Я тупцював туди-сюди півколом, на прив'язі телефонного шнура. Якщо за десять чи двадцять років вирішу, що не слід було її відпускати, де буде вона в той час? Що, коли повернуся через десять років, аби вибачитись перед Леслі, а виявиться, що вона вже носить інше прізвище? Що, коли взагалі не знайду її – будинок стоїть пусткою, Леслі виїхала й не лишила адреси? Що, коли вона вже буде мертвою, коли її уб'є те, що ніколи б її не торкнулося, якби я не полетів од неї того дня?
– Вибач... – Леслі втерла сльози й знову взяла трубку. – Я дурна гуска. Деколи шкодую, що не вмію себе тримати в руках так, як ти. Ти навчився легко прощатися, наче це для тебе не дуже важить.
– Усе залежить від того, кому випадає це робити, – пояснив я, втішений зміною теми розмови. – Якщо ми дозволяємо емоціям керувати нами, то в таких випадках, як цей, буває зовсім невесело.
– Так, – схлипнула Леслі, – зовсім невесело.
– Коли ти спробуєш заглянути наперед, уявити, що зараз – це завтра або наступного місяця, то що ти відчуєш? – спитав я. – Я теж намагаюсь уявити, й мені зовсім не стає краще. Без тебе. Намагаюсь уявити, як це бути самому, коли ні з ким побалакати годин дев'ять телефоном, коли потім приходить рахунок на сто доларів. Мені тебе страшенно бракуватиме!
– Мені тебе – теж, – сказала Леслі. – Річарде, як можна примусити когось зазирнути за ріг будинку, якщо він ще не дійшов до нього? Єдине життя, котре варто прожити, це чарівне життя, що само по собі вже магія! Я б усе віддала, аби тільки побачити, що на нас чекає попереду... – Вона замовкла на хвилю, добираючи слова. – Втім, якщо ти не здатен побачити, то, помоєму, його й не існує, еге ж? Навіть якщо воно в мене перед очима – насправді його немає. – В її словах чулася втома й покора. Ще трохи – й вона покладе трубку.
Чи тому, що я втомивсь, або боявся, або й те, й те. Хтозна. Щось без попередження клацнуло, вхопилось у голову. Й це зовсім не було радісним.
РІЧАРДЕ! – почувся крик. – ЩО ТИ РОБИШ? ТИ БОЖЕВІЛЬНИЙ, НЕСПОВНА РОЗУМУ? Це ж не метафора, це ти САМ хитаєшся на краю. Це твоє майбутнє, і якщо воно не встоїть, то ти станеш ЗОМБІ, живим мерцем. Збуватимеш час, поки знищиш себе до решти! Ти граєш із нею в ігри по телефону вже дев'ять годин. ЯК ГАДАЄШ, ЧОМУ ТИ ЖИВЕШ НА ЦІЙ ПЛАНЕТІ? ЩОБ ЛІТАТИ НА АЕРОПЛАНАХ? Ти тут, затятий негіднику, щоб навчитися КОХАТИ! Вона – твій учитель, а за двадцять п'ять секунд покладе трубку й ти вже ніколи її не побачиш! Лишилось десять секунд! Дві секунди! ГОВОРИ!
– Леслі, – проказав я. – Ти маєш рацію. Це я неправий. Я хочу змінитися. Ми спробували робити по-моєму – й нічого не вийшло. Давай спробуємо по-твоєму. Геть Досконалу Жінку, жодних мурів проти тебе. Тільки ти і я. Подивимося, що з того вийде.
На другому боці лінії запала мовчанка.
– Ти впевнений? – запитала Леслі. – Певний, чи говориш це, аби щось сказати? Бо якщо ти це сказав не подумавши, то буде ще гірше. Ти й сам знаєш, так я кажу?
– Знаю. І я впевнений. Ми можемо про це поговорити?
Знову мовчанка.
– Звичайно, можемо, Вукі. Чому б тобі не покласти трубку і не приїхати сюди? Поснідаємо разом.
– Гаразд, люба, – відповів я. – Бувай.
Коли контакт роз'єднався, я сказав у тишу телефонної трубки: "Я кохаю тебе, Леслі Перріш".
В абсолютній самоті, коли мене нікому було почути, слова, які я так зневажав, що ніколи не вимовляв їх, були істинними, мов світло.
Я поклав трубку. ОСЬ ВОНО! – закричав у порожній кімнаті. – ОСЬ ВОНО! Наш утікач знову в наших руках, урятований від падіння в безодню. Я відчував себе, наче планер, якого запустили в стратосферу. Мені спало на думку, що в цей момент інший я різко звернув ліворуч на розтоці доріг, там де я сам звернув праворуч. У цей момент в іншому часовому вимірі той, другий Річард попрощався з другою Леслі після годинної чи десятигодинної розмови, а може, й взагалі їй не телефонував. Він укинув її листа до сміттєвого кошика, спіймав таксі до летовища, відірвав літак од землі й став набирати висоту в північно-східному напрямку. На висоті дев'ять з половиною тисяч повіявся до Монтани. Далі, як не вдивлявсь, я нічого, крім темряви, не побачив.
ТРИДЦЯТЬ ТРИ
– Я не можу, – виправдовувалась Леслі. – Я стараюся, Річарде; я до смерті налякана, але стараюсь. Я входжу в штопор, ми прямовисно падаємо, обертаючись, і тут я втрачаю свідомість! Притомнію, коли літак уже летить рівно, а Сью питає: "Леслі, з тобою все гаразд?" – Леслі запитально дивилася на мене, пригнічена й безпорадна. – Хіба може вона мене навчити, як мені виходити із штопора, якщо я непритомна?
Голлівуд розчинився за обрієм на відстані чотирьохсот миль, мій будинок у Флориді продали, ми мешкали в трейлері, запаркувавши його посеред десяти тисяч квадратних миль арізонських прерій і гір, поряд з летовищем для планеристів "Естрелла Сейлпорт". Хмари палали так, наче заходило сонце, ніби їх умочили в авіаційне пальне й несподівано піднесли сірника. Планери рівненько вишикувалися, наче гладенькі губки. Ввібравши в себе світло, вони скрапували в калюжі на піску малиновими й гаряче-золотими крапельками.
– Люба маленька Вукі, – сказав я, – це знаєш ти й знаю я, зрештою, нам не треба боротися з очевидним: не існує нічого такого, що не могла б зробити Леслі Перріш, коли вона вирішила це зробити. І перед цим фактом якась така марниця, – навчитися виходити із штопора, – встояти не зможе. Ти керуєш цим літальним апаратом!
– Але ж я непритомнію, – нахмурилася вона. – Важко керувати в непритомному стані.
Я дістав із шафочки трейлера маленьку мітлу. Леслі сиділа край ліжка.
– Уяви собі, що ручка мітли – це штурвал, – сказав я. – Давай разом. Будемо вчитися входити в штопор тут, на землі, поки тобі обридне.
– Мені зовсім не нудно. Я просто нажахана!
– Все минеться. Оця мітла – твій штурвал, уяви, що твої ноги – на педалях. Зараз ми в небі, летимо прямо й рівно, а тепер ти поволі-поволі забираєш штурвал на себе, ніс літака піднімається, ось він починає тремтіти перед тим, як займе потрібне тобі положення. Повертай штурвал у попереднє положення, ніс падає вниз, й аж ТЕПЕР повністю натискуєш на праву педаль, саме так, вибираєш на себе штурвал і рахуєш оберти: один... два... три... відраховуєш оберти кожного разу, як верх