Міст у вічність

Страница 30 из 91

Ричард Бах

– Я почала ще до школи. Коли була маленькою, намалювала клавіатуру на папері, щоб мати на чому вправлятися. Бо не було грошей на піаніно. Відтоді я прагнула тільки одного – музики. Але минуло багато часу, перш ніж здійснилась моя мрія. Батьки розлучилися, мама захворіла, ми з братом якийсь час кочували з притулку до притулку.

Я зціпив зуби. Важке дитинство. Як воно впливало на неї?

– Коли мені минав одинадцятий, мама нарешті видужала, й ми перебралися до будинку, який ти міг би назвати руїнами часів громадянської війни. Обшарпані товсті стіни з тесаного, каменю, пацюки, діри в підлозі, забитий дошками камін. Ми винаймали це помешкання за дванадцять доларів на місяць, і мама намагалася якось дати всьому лад. Одного дня почула, що хтось продає старе піаніно, й купила його для мене! Воно обійшлось мамі в цілий маєток – сорок доларів. Але мій світ змінився. Я ніколи вже не була такою, як до того.

Я на один дюйм перемістився по іншій шкалі виміру:

– А не пам'ятаєш, чи ти грала на піаніно в попередньому житті?

– Ні, – відповіла Леслі. – Я не зовсім певна, чи вірю в інші життя. Але от що цікаво. Музика, написана не пізніше від Бетховена, до початку дев'ятнадцятого століття, дається мені дуже легко, наче я вже її колись знала, наче впізнаю ноти з першого погляду. Бетховен, Шуберт, Моцарт – мої старі друзі. Але не Шопен і не Ліст... їхня музика звучить для мене як зовсім нова.

– А Йоганн Себастіан? Він писав музику ще раніше, на початку вісімнадцятого століття...

– Ні, над його творами теж доводиться попрацювати.

– Якщо хтось грав на піаніно з початку дев'ятнадцятого століття, – припустив я, – то мав би знати Баха, еге ж?

Леслі похитала головою.

– Ні, його твори були втрачені, про нього згадали аж у середині минулого століття, коли знайшли й надрукували його рукописи. В 1810-у чи 1820 роках ніхто й гадки не мав про Баха.

У мене заворушився чуб.

– Не хочеш дослідити, чи жила ти в ті часи? Про те, як згадати свої попередні життя, я колись написав книжку. Хочеш спробувати?

– Можливо, іншим разом...

Чому вона проти? Як може така розумна жінка не бути певною, що наше існування – це щось набагато більше, ніж миттєвий спалах світла у вічності?

Пізніше, коли, як мені здавалося, щойно минула одинадцята, я глянув на годинник. Була четверта ранку.

– Ти знаєш, Леслі, котра година?

Вона прикусила губу, звела очі до стелі:

– Невже дев'ята?!!

ШІСТНАДЦЯТЬ

Мало приємного прокидатись о сьомій і відразу летіти до Флориди, подумав я після того, як Леслі підкинула мене до готелю, а сама зникла в ночі. Залишатися на ногах після десятої вечора – річ незвична для мене. Давалися взнаки ритми бувалого гастролера, який укладався спати відразу після заходу сонця. А лягти в ліжко о п'ятій, прокинутись о сьомій і після цього ще пролетіти три тисячі миль – випробування не з легких.

Зате стільки всього я дізнався від Леслі! Скільки сам хотів їй розповісти!

Нічого зі мною не трапиться, подумав я, якщо полечу трохи не виспавшись. Хіба на цьому світі так багато людей, яких я можу слухати і які готові слухати мене до четвертої ранку, коли вже давно скінчилося печиво, не відчуваючи при цьому втоми? З Леслі можливо. А ще з ким? – запитав я себе. Не дочекавшись відповіді, провалився в сон.

СІМНАДЦЯТЬ

– Леслі, вибач, що телефоную так рано. Ти вже не спиш? – спитав я того ж таки ранку, коли мій годинник показував початок дев'ятої.

– Уже не сплю, – відповіла жінка. – Як ти себе почуваєш, Вукі?

– Чи знайдеться в тебе сьогодні трохи вільного часу? Ми не встигли набалакатися вчора ввечері, й коли дозволить твій розпорядок дня, могли б пообідати разом. А може, й повечеряти?

Леслі мовчала. Я похопився, чи не поводжусь набридливо, й аж здригнувся. Не варто було телефонувати.

– Ти казав, сьогодні вилітаєш до Флориди.

– Я роздумав. Полечу завтра.

– Ох, Річарде, мені справді шкода. Я мала намір пообідати з їдою, тоді в мене запланована ще одна зустріч. А ввечері – ще одна. Мені дуже шкода, я б хотіла з тобою зустрітись, але ж думала – ти вже будеш далеко...

Це буде для мене наукою, подумав я. Не треба робити безпідставних припущень. Що їй – нема чим зайнятись, а тільки сидіти й теревенити зі мною? Я раптом відчув себе дуже самотнім.

– Не біда, – сказав я. – Зрештою, справді краще рушати. Я лише скажу, що мені дуже сподобався вчорашній вечір. Я міг би слухати тебе, розмовляти з тобою до останньої в світі крихти печива. Ти здогадувалась про це? Якщо ні, то мушу тебе запевнити.

– То було навзаєм. Але все те печиво, що ти мені згодував... Тепер цілий тиждень доведеться жити надголодь, щоб наступного разу ти зміг мене впізнати. Я дуже поправилася. Чому б тобі не полюбити насіння селери?

– Гаразд, наступного разу я захоплю з собою насіння селери.

– Не забудь.

– Повертайся в ліжко. Вибач, що збудив. Дякую за вчорашній вечір.

– І тобі спасибі. Бувай.

Я взявся пакувати валізку. Невже надто пізно, щоб вилетіти з Лос-Анджелеса й до смерку дістатися на місце?

Не люблю літати на своєму Т-33. З сопла двигуна б'є сліпуче полум'я. Вимушене приземлення важкого швидкісного літака досить марудна процедура навіть за дня, а в темряві вона вдвічі неприємніша.

Якщо відірвусь од землі ще до полудня, подумав я, то в Остіні, штат Техас, буду о п'ятій за їхнім часом; вилечу о шостій, у Флориді буду о дев'ятій тридцять, десятій за місцевим часом. О десятій ще трохи видно? ні.

Ну, то що ж? Досі цей літак був надійним... Єдина проблема – загадкове протікання в системі гідравліки. Втім, я можу втратити всю гідравлічну рідину – й нічого страшного не трапиться. Швидкісні гальма не працюватимуть, елейронами керувати буде дуже важко, гальма шасі ослабнуть, але все так або так лишиться під контролем.

Коли я спакував речі і обдумував майбутній політ, мене охопила незрозуміла тривога. Я не міг уявити свого приземлення у Флориді. Що ж може трапитися? Зіпсується погода? Я дав слово ніколи не літати в негоду, отож не став би цього робити й зараз. Відмовить електрообладнання?

Це справді могло б обернутися халепою. Якщо не стане електрики, то відразу припиниться надходження пального з основних резервуарів у крилах і з бічних баків. Діятимуть лише носовий і фюзеляжні баки. Більшість приладів вийде з ладу. А якщо відмовить усе радіообладнання й навігаційні прилади? Тоді я лишуся без швидкісного гальмування, без закрилків. Розлад електрообладнання означатиме приземлення на високій швидкості, а для цього потрібна довга посадкова смуга. До того ж, певна річ, прожекторів я теж не матиму.