Аж до сьогоднішнього дня, коли почав розмотувати стрічку минулого для своєї найкращої подруги-сестри.
– Вибач мені, Леслі, – сказав я, зводячись на ноги і втираючи обличчя. – Я не можу пояснити, що трапилося. Це зі мною вперше. Мені дуже шкода.
– Що – вперше? Ніколи не переймався чиєюсь смертю чи ніколи не плакав?
– Ніколи не плакав. Уже давно не плакав.
– Бідний Річарде... А може, навпаки, – тобі слід плакати частіше?
– Ні, дякую. Не думаю, що ставитимусь до себе схвально, якщо надто часто розводитиму нюні.
– Ти гадаєш, це погано, коли чоловіки плачуть?
Я повернувся до свого крісла:
– Інші можуть плакати, скільки їм заманеться. Але не думаю, що це личить мені.
– О... – Леслі не знайшла, що відповісти. Я відчував – вона обмірковує мої слова, засуджує їх. Яка людина стане засуджувати іншу за бажання контролювати свої почуття? Щоправда, могла б любляча жінка, котрій набагато більше, ніж мені, відомо про почуття та про те, як їх висловлювати. За хвилину, не проголошуючи присуду, Леслі спитала: – А що було потім?
– А потім я даремно згаяв рік у коледжі. Хоча й не зовсім згаяв. Я брав уроки стрільби з лука й там познайомився з Бобом Кічем, який навчав літати. Навчання в коледжі було марною тратою часу, а от навчальні польоти докорінно змінили моє життя. Однак після закінчення школи я припинив писати, а потім залишив військово-повітряні сили, одруживсь, і виявилося, що не можу довго залишатись на роботі. На будь-якій роботі. На кожному новому місці я шаленів од нудьги й зрештою звільнявся.
Краще вмирати з голоду, ніж отак жити, двічі на день відмічаючи свою картку присутності на робочому місці. Й тоді я нарешті зрозумів, що мав на увазі Джон Гартнер, коли казав: "Ось так почуваєш себе, коли надрукуєш оповідання!" Сенс цих слів дійшов до мене через багато років після його смерті. Якщо школяр зміг надрукуватись, то чому цього не може зробити дорослий?
Я ошелешено спостерігав за собою. Ніколи досі цього не розповідав. Нікому.
– Й ось я почав колекціонувати відмови. Продав одне чи два оповідання, отримав масу відмов, письменницький човен ішов на дно, і я ледве зводив кінці з кінцями. Працював і кур'єром, і ювеліром, і креслярем чи проектантом, і тримався, доки така робота остогидала. Знову писав. Ще продав кілька оповідань. Знову відмови, човен тоне. Знаходжу ще якусь роботу... Ще й ще. Кожного разу човен тонув усе повільніше, аж поки я нарешті навчився якось утримуватися на поверхні. Ніколи не мав звички озиратись. Ось так і став письменником.
У неї на тарілці ще лишалося печиво, в мене – тільки крихти. Я лизнув палець і заходився виловлювати їх одну по одній. Не озиваючись, не перебиваючи розповіді, Леслі переклала своє печиво в мою тарілку. Залишила собі тільки одне.
– Мені завжди хотілося жити цікаво, – сказав я. – Минуло багато часу, перш ніж зрозумів, що тільки сам зможу привнести цікавинку в своє життя. Отож, займався тим, що мені хотілося, потім писав про це книжки й оповідання для журналів.
Леслі уважно стежила за мною, наче знала мене добрих тисячу років.
Ні з того ні з сього я почувся винним, сказав:
– Щось ніяк не зупинюся. Що ти зі мною зробила? Я казав тобі, що люблю послухати, але аж ніяк не розповідати самому. А тепер ти мені вже не повіриш.
– Ми з тобою однаково любимо слухати, – відповіла Леслі. – Розповідати – також.
– Краще закінчимо партію. Твій хід.
Я давно забув про свою елегантну підніжку. Згадував про неї стільки ж часу, скільки було потрібно Леслі, аби уважно вивчити позицію й зробити хід.
Вона не походила пішаком, який тільки й міг її врятувати. Мені було одночасно сумно й радісно. Принаймні матиме нагоду побачити, як закриється моя витончена пастка. Зрештою, саме так і вчимося, подумав я. Справа не в тім, чи програємо гру, а в тім, як ми змінилися завдяки їй, що отримуємо від неї такого, чого не мали досі, аби потім застосувати цей досвід в інших випадках. Хоч як це дивно, але, програючи, ми виграємо. Та поряд із цим мені все ж було сумно за неї. Моя королева рушила з місця, зняла з дошки коня, хоча той був під захистом. Зараз пішак повинен узяти королеву, яку я приніс у жертву. Вперед, бери королеву, маленький негіднику, тішся, поки можна...
Її пішак не взяв королеву. Натомість із одного краю дошки на другий перелетів слон. Темно-блакитні очі Леслі вивчали моє обличчя: якою буде реакція?
– Шах і мат, – самими губами промовила вона.
Неймовірно, але мене вщент розбито. Я замислився над тим, що допіру зробила ця жінка. Взяв до рук записник і списав півсторінки.
– Що ти записуєш?
– Нову непогану думку, – відповів я. – Зрештою, саме так і вчимося. Справа не в тім, чи програємо гру, а в тім, як ми змінилися завдяки їй, що отримуємо від неї такого, чого не мали досі, аби потім застосувати цей досвід в інших випадках. Хоч як це дивно, але, програючи, ми виграємо.
Леслі скинула черевички й умостилася на канапі, підібгавши під себе ноги. Я сидів у кріслі навпроти, обережно, щоб не подряпати скло, поклав ноги на кавний столик.
Навчати Леслі "кінської латини" було все одно, що спостерігати за здібним новачком на водних лижах після його першого старту. Опанувавши основні принципи цієї мови, вона відразу заговорила. Коли я був малим, навчання зайняло в мене кілька днів, упродовж яких я геть закинув алгебру.
– Гафураздфу, Лесфуліфу, – сказав я. – Тифу мофужешфу зрофузуфуміфутифу, щофу яфу кафужуфу?
– Яфу мофужуфу... яфу мофужуфу... афуякфужефу! – відповіла вона. – Якфу нафу кінфуськійфу лафутифуніфу скафузафутифу "пухнастик"?
– З вифучайфунофу, цефу – пухфунасфутикфу.
Як прудко Леслі схоплювала все нове. Яке задоволення для розуму – спілкуватися з такою людиною! Єдиний спосіб зрівнятися з нею – вивчити щось таке, чого вона сама ніколи не знала, винайти нові правила спілкування або покластися виключно на інтуїцію. Того вечора я обрав останнє.
– Спостерігаючи за вами, панно Перріш, я можу сказати, що ви вже давно граєте на піаніно. Он там я бачу ноти. Сонати Бетховена на пожовклому папері з давніми позначками олівцем. Я спробую вгадати... Це ще зі шкільних років?
Леслі заперечно похитала головою.