Замість того щоб випустити пазурі й гримнути дверима, Кетрін згідливо кивнула. "Я знаю, це жахлива звичка. Давно збиралася кинути палити". Вона закрила сумочку, так і не діставши звідти сигарети й запальничку.
Настав час, коли сама собою забулася фізика – цього разу Кетрін вирішила спробувати свої сили в моделюванні. Потім у вокалі. Голос вона мала непоганий – він нагадував співи звабливих русалок над морем, сповитим туманом. Але якось так сталося, що коли в неї минулось бажання зробити на цьому кар'єру, десь зникла й відданість справі. Натомість з'явилася нова мрія. Цього разу вона нарешті стосувалась і мене: чому б нам не відкрити крамничку з товарами для жінок?
Кетті була безтурботна, але кмітлива. Літак-амфібія їй сподобався. Кетті відразу взялася літати, однак була невиправно сторонньою. Для моєї системи вона лишалася чужорідним тілом, хоча й дуже любим. І система часом намагалась відторгнути її, якомога лагідніше.
Спорідненими душами, виявилось, нам ніколи не стати. Ми були наче два човни, що зустрілися посеред океану, а тоді певний час рухалися пустельним морем поряд. Ми просто різні човни, які прямують у різні гавані, й ми знаємо про це.
Я мав дивне відчуття, ніби гаю час, чекаю якоїсь події, після чого моє життя рушить своїм зачарованим шляхом, отримає нарешті мету й спрямування.
Був би я спорідненою душею, розлученою зі своєю коханою, думалось мені, то міг би сподіватися, що моя обранка теж зробить усе можливе, аби ми якимось чином все-таки зустрілися. Тим часом, моя люба, ще не знайдена душе, ти сподіваєшся таких же зусиль від мене? Чи не надто близько підпускаємо ми до себе палких чужаків?
Дружба з Кетті наразі приносила втіху. Але Кетті не мала права сплутувати карти, втручатися, стояти на шляху до моєї коханої, хоч хай би коли та з'явилася.
Мої пошуки досконалої жінки носили чуттєвий характер і були щораз новими. Чому ж це гнітюче передчуття зими настало так рано? Без огляду на те, з якою швидкістю гримотіла ріка часу, перевалюючись через скелясте дно та глибини, мій пліт уже загубивсь у снігових водоспадах. Я сподівався, що зупинитись на хвилю серед ревучого потоку зовсім несмертельно. Ні, я таки не думав, що це смертельно, але обрав цю планету й саме цей час, аби засвоїти певний трансцендентальний урок, – а
який саме – не знаю, – щоб з його допомогою зустріти жінку, не схожу на будь-яку іншу.
Незважаючи на цю надію внутрішній голос попереджав, що зима може перетворити мене на крижану брилу, якщо я не звільнюся й не розшукаю її.
ВІСІМ
Здавалось, лежиш посеред кухонного столу в аероплані на висоті дві милі й тут тебе викидають за двері. В якусь мить я побачив аероплан за кілька дюймів од руки... Я падав, але якби відчайдушно забажав, то міг би ще вхопитися за нього й повернутись у кабіну.
Наступної миті вже було надто пізно. Те, за що я міг ухопитися, перебувало вище від мене на 50 футів і віддалялося зі швидкістю 100 футів за секунду. Я падав просто вниз. Зараз – уже просто вниз. І чимраз швидше.
О Боже, думав я, чи я певен, що хочу цього?
Коли твоє життя – одна миттєвість, то вільне падіння – величезна радість. Завбільшки як кит. Щойно подумаєш про наступну мить, як вона вже блякне позаду.
Я падав у шаленому вихорі, спостерігаючи за землею, – яка вона невелика, яка тверда й пласка, – відчуваючи себе таким мізерним проти неї. Нема кабіни, ні на що спертися.
Не переживай, Річарде, заспокоював я себе. Ось тут у тебе на грудях кільце, ти можеш у будь-який момент потягти за нього, й над тобою розкриється парашут. А якщо основне кільце не спрацює, то є ще кільце резервного парашута. Можеш смикнути вже зараз, якщо тобі це більше до вподоби, але тоді урветься радість вільного падіння.
Я глянув на альтиметр на зап'ястку. Вісім тисяч футів, сім тисяч п'ятсот...
Там, далеко на землі, видніла ціль – пляма білого піску, де я зведуся на ноги за кільканадцять секунд. Але ж скільки Цорожнього простору між "тепер" і "згодом"! О Боже...
Якась частина нашої свідомості завжди грає роль стороннього спостерігача. їй усе одно що, аби лише спостерігати. Вона вивчає тебе. їй усе одно, щасливий ти чи нещасний. Хворієш чи почуваєшся добре, живеш, а чи вмираєш. Єдине її заняття – вмостившись на плечі, виносити тобі присуд: вартий ти звання людини чи ні.
Зараз такий самий спостерігач примостився в мене на запасному парашуті й робить нотатки про мою поведінку.
Значно знервованіший, ніж необхідно на цьому етапі. Очі надміру широко розплющені, пульс надто швидкий. Піднесення в поєднанні з надмірним переляком. Двадцять дев'ятий стрибок, за нього – трійка з мінусом.
Спостерігач непідкупний.
Висота п'ять тисяч двісті... чотири тисячі вісімсот...
Простягаю руки вперед навперейми штормовому вітрові й падаю ногами вниз; руки назад – лечу головою до землі. Саме такими я уявляв польоти без літака, за винятком хіба що безнадійної мрії підійматися вгору так само швидко, як падати вниз. Зрештою, мене б улаштувала навіть утричі менша швидкість.
Відволікаєшся під час вільного падіння. Свідомість безцільно збивається з одного на інше. Поправка до оцінки: двійка з плюсом.
На альтиметрі – три тисячі сто футів. Усе ще високо, але рука тягнеться до стартового тросу, великий палець у кільці. Я різко смикнув. Легко піддався трос, за спиною затріщало – це відкривався малий парашутик.
Смикнув занадто рано. Не терпиться опинитись під парасолькою. Двійка.
Тріск не припинився.
Вже мав би відкритись основний парашут – тоді наче падаєш у купу пір'я. Але натомість триває вільне падіння. Ні з того ні з сього тіло починає обертатись у повітрі.
Щось... – похопився я, – щось трапилося?
Я озирнувся через плече туди, де чувся тріск. Малий парашутик скрутивсь у безформну купу, заплутався в стропах. Там, де мав з'явитись основний парашут, утворився вузол сплутаного шовку, червоні, блакитні та жовті кольори безладно перемішалися.
На те, щоб виправити становище й не врізатись у землю, мені лишилося п'ятнадцять секунд.
Безладно обертаючись у повітрі, я прикидав, що напевно гримнуся на поверхню в районі апельсинового гаю. Можливо, між деревами, але скоріше за все – ні.