Ольга всією душею зненавиділа свого чоловіка, однак не покинула його. Вона ледь не збожеволіла від горя; інколи її охоплювало таке шаленство, що вона якось навіть зарядила пістоля, з якого було вбито Володимира, щоб застрелити Михайла, але... залишилася з чоловіком. Ольга не могла жити в нелюбові. її самолюбство тішило те, що Михайло кохає її і невимовно страждає, відчуваючи, що вона, хоч і належить йому фізично, душею з іншим...
Життя її буває нестерпним.
Від якогось часу смертельна блідість не сходить з її обличчя, серце нездужає, а місячними ночами вона не має спокою — тиняється сновидою...
Ольга замовкла.
—Тепер Леопольд знає все, — мовила вона зі спокійно, зворушливою відданістю. — Тепер він зрозуміє Ольгу і... мовчатиме. Я підняв руку, мов до присяги.
— Він ніколи її не зрадить, я це знаю. На добраніч! Півень пропіяв уже вдруге, на сході пролягла смуга світла, мов молоко... Мені час іти.
Ольга поволі рушила, потягуючись пишним тілом; вона провела руками по волоссі, розсипаючи навсібіч наелектризовані іскорки. За вікном ще раз озирнулася й приклала пальця до уст.
А потім зникла...
Я довго наслухав, потім підвівся, підійшов до вікна. Навколо в срібному мерехтінні місяця панувала глибока нічна тиша.
Коли вранці я зайшов до невеличкої їдальні, господар маєтку запросив мене на сніданок.
— Потім я сам покажу Вам дорогу, — приязно запропонував він.
— А Ваша дружина? — запитав я, вагаючись, чи приймати запрошення.
— Вона нездужає, — відповів пан Михайло досить таки недбало. — Вона дуже страждає від мігрені, понадто, коли місяць уповні. Чи не знаєте якогось ліку від цієї недуги? Одна бабуся порадила мені солоні огірки... Що Ви на це скажете?
Ми попрощалися аж за лісом.
Попри щире запрошення, я уникав відвідин Михайлового маєтку. Щоразу, проїжджаючи вночі повз самотнє панське обійстя в оточенні похмурих тополь, я відчуваю, як мене охоплює моторошний смуток.
Ольги я більше ніколи не бачив, але часто вві сні мені ввижається її витончена постать, шляхетна блідість на обличчі, заплющені очі, розпущене звабне волосся.