Ніколь. Пані правду кажуть. Я не зможу додержувати в господарстві порядку, якщо тут швендятиме така сила всякого люду. Понаносять сюди на підошвах болота мало не з цілого міста, а бідній Франсуазі — робота! Вона геть змучилася, натираючи щодня підлоги після ваших славнозвісних учителів, які до нас учащають.
Пан Журден. Ой Ніколь, гляди! Ну й служниця ж у нас! Проста селючка, а така гостра на язик!
Пані Журден. Ніколь має рацію. А розуму в неї більше, ніж у тебе. Ну, скажи, будь ласка, нащо тобі здався вчитель танців у твої роки?
Ніколь. А отой довготелесий фехтувальник? Цілий будинок здригається, коли він гупає ногами… І незчуєшся, як він усю підлогу нам у залі повивертає.
Пан Журден. Цитьте ви, і покоївко, і жінко!
Пані Журден. Може, ти хочеш вивчитися танцювати на старість, коли тобі вже ноги відбере?
Ніколь. Може, вам заманулося когось убити?
Пан Журден. Цитьте, я вам кажу! Нічого ви не тямите — ні одна, ні друга. Вам і не збагнути, які це дає переваги.
Пані Журден. Ти подумав би краще, як дочку заміж віддати: вона в нас якраз на порі.
Пан Журден. Я подумаю про це, коли нагодиться добра партія для неї, а тим часом хочу думати про те, щоб самому дечого хорошого навчитися.
Ніколь. Я чула, пані, що вони, щоб ситіша юшка варилася, ще й учителя філософії собі найняли.
Пан Журден. Авжеж. Я хочу розуму набратися, щоб не пасти задніх у пристойному товаристві.
Пані Журден. А чи не пішов би ти краще до школи, щоб тебе там добре відшмагали на старості літ?
Пан Журден. А чому б то й ні? Я б з радістю дозволив відшмагати себе отут при всіх хоч і зараз, аби тільки знати все те, чого вчать у школі!
Ніколь. Так, так. Оце б вам добре кісточки розім’яло.
Пан Журден. Атож.
Пані Журден. Все це, ох, яке потрібне, щоб вести наше господарство!
Пан Журден. А щоб ти знала! Ви обидві міркуєте собі, як дві курки, і мені сором, що ви такі темні. Ось, приміром (до пані Журден), чи знаєш ти, що ти зараз кажеш?
Пані Журден. Ще б пак! Дуже добре знаю, що кажу до діла і що тобі треба почати жити іншим ладом.
Пан Журден. Не про це мова. Я тебе питаю, що то за слова, що ти їх допіру сказала.
Пані Журден. Розумні слова, а твоя поведінка дуже нерозумна.
Пан Журден. Кажу ж тобі, не про це мова. Я тебе ось про що питаю: те, про що я з гобою розмовляю, те, що я тобі зараз кажу, — що це таке?
Пані Журден. Дурниці.
Пан Журден. Ба ні. Не так… Те, що ми обоє говоримо? Вся наша з тобою розмова?..
Пані Журден. Ну?
Пан Журден. Як це зветься?
Пані Журден. Про мене, називай як хочеш.
Пан Журден. Це — проза, неосвічена ти жінко!
Пані Журден. Проза?
Пан Журден. Еге ж, проза. Все, що проза — то не вірші, а все, що не вірші — то проза. Чула? Одне слово — наука! О!.. (До Ніколь). А ти, чи ти тямиш, як треба стулити губи, щоб вимовити у?
Ніколь. Що таке?
Пан Журден. Атож. Що ти робиш, коли кажеш у?
Ніколь. Що?
Пан Журден. А спробуй лишень сказати — у.
Ніколь. Ну, у.
Пан Журден. Що ти робиш?
Ніколь. Кажу у.
Пан Журден. Гаразд, але коли ти кажеш у, то що ж ти робиш?
Ніколь. Я роблю те, що ви мені наказуєте.
Пан Журден. Ох! Ну й рахуба, коли маєш справу з дурноверхими! Ти витягаєш губи вперед і наближаєш верхню щелепу до нижньої. У — ось, бачиш? Я роблю гримасу — у.
Ніколь. Та й ловко ж!
Пані Журден. Чудасія, та й годі!
Пан Журден. Ви б ще й не таке сказали, коли б побачили о або да, да і фа, фа!
Пані Журден. Що це за нісенітниця?
Ніколь. Кому це потрібне?
Пан Журден. Як же вони мене дратують, оці дурелі!
Пані Журден. Вижени ти всіх отих панків з їхніми дурощами.
Ніколь. А особливо того, довготелесого фехтувальника: де не пройде по хаті, там і насмітить.
Пан Журден. Ти ба! їм учитель фехтування не припав до серця! А ось я тобі зараз доведу, що ти нічогісінько не тямиш. (Наказує подати собі рапіри, і одну з них дає Ніколь). На, тримай. Стій рівно! Коли хочеш колоти квартою, то треба зробити так, а коли хочеш колоти терсом, то треба зробити так. Це найвірніший засіб, щоб тебе ніколи не вбили, а коли б’єшся з ким-небудь, то найважливіше знати, що тобі не загрожує небезпека. Ану лишень спробуй, кольни мене разочок!
Ніколь. Ну ось, маєте! (Кілька разів коле пана Журдена).
Пан Журден. Помалу! Ей, ти! Ой! Обережно!.. Хай тобі чорт, негіднице!
Ніколь. Ви ж самі звеліли колоти.
Пан Журден. Звелів, але ти почала колоти мене терсом, замість того щоб колоти мене квартою, і ти не маєш навіть терпіння почекати, поки я відіб’ю удар.
Пані Журден. Та ти зовсім з глузду з’їхав, чоловіче! Чи чувано таке! І всі вигадки почалися в тебе відтоді, як ти з отими аристократами злигався.
Пан Журден. Якщо я вітаю в моїй господі аристократів, то це свідчить тільки про те, що я маю витончений смак. Далеко розумніше знатися з ними, ніж приятелювати з твоїми міщанами.
Пані Журден. Нічого й казати! Велику ти маєш користь від знайомства з шляхетними панами! А особливо від того красунчика графа, яким ти так захопився, що й розум втратив!
Пан Журден. Цить мені! Подумай перш, ніж маєш щось сказати. А чи знаєш ти, жінко, що ти зовсім не знаєш, про кого ти говориш, коли ти говориш про нього? Це дуже висока особа, далеко значніша, ніж ти собі уявляєш, — справжній вельможа; він розмовляє з самим королем так само, як оце я з тобою. Хіба ж це не велика честь для мене, що така вельможна особа так до мене вчащає, називає мене своїм дорогим другом і вважає мене собі за рівню? Нікому й на думку не спадає, які послуги він мені робить, а при всіх він буває такий ласкавий до мене, що мені аж самому стає незручно.
Пані Журден. Еге ж, він робить тобі послуги, він до тебе ласкавий, але за те ж і грошенята в тебе позичає.
Пан Журден. Ну то й що! Хіба ж те не робить мені честі, що я позичаю гроші такій вельможній людині? Та чи ж можу я не зробити такої дрібнички для людини, що зве мене своїм дорогим другом?
Пані Журден. А той вельможний пан, що він робить для тебе?
Пан Журден. Ого-го! Всі здивувалися б, якби довідались.
Пані Журден. А саме?
Пан Журден. Годі! Цього вже я не скажу. Досить з тебе й того, що коли я й позичив йому грошей, — він поверне мені свій борг увесь до останнього су, і то дуже скоро.