Правда, це тільки містянам могла почутися тиша,—насправді ж ціла симфонія пливла до них у вуха, падала з неба, котилася по землі: ніжно дзвеніли колоски, далеким геліконом, загубленим серед зела, мукнула корова, тоненько заіржало лоша, протрубив гобоєм степовий джміль близько й завмер удалині, раптом так дзвінко на тлі цих ледве чутних тонів ударив перепел.
Місце було високе, на десять-п'ятнадцять кілометрів навкруги бігли жита, мріли садки, безліч зелених, жовтавих, сивих, бузкових, синіх, рожевих відтінків гармонійно поєднувались і стелилися до яскравої лінії обрію, і ось людський голос долинув із цього ніжного океану. Пісня йшла так здалеку, що містер Сміт, бажаючи краще дочути її, підніс високо голову: йому здалося — пісня летіла до нього яростю з феєричної блакиті.
Взявши дружину під руку, він рушив з нею просто через жито. Перекладачка пішла позаду, думала, як би сказати гостеві, щоб не толочив хліба, і машинально рвала волошки, сокирки, свиріпку, буркун і ромашку, які траплялися в житі. Передчуття письменника не зрадило містера Сміта: він наблизився до такого місця, яке варте було спеціальної екскурсії.
Посеред поля відкрилася широка галявина, заросла бур'яном,— це була чи не найвища точка місцевості. На галявині стояв розбитий радянський танк Т-34, угрузнувши в землю. На башті — номер і червона зоря. Містер Сміт попростував до танка й мимоволі зняв капелюха, підійшовши. Танк, пробитий кількома снарядами, згорів, у ньому, певно, рвалися боєприпаси, це був труп героя, що, мов лев, стояв і бився до загину. Що ж робилося навкруги! Заросли густим полином ями од авіабомб,— на танк налітали німецькі пікірувальники. Самохідна німецька гармата досі лежала розтрощена не далі як за сотню метрів. Кілька фашистських транспортерів завмерли з другого боку — іржаві, горілі, діставши в морди снаряди героїчного танка. Германська "пантера" сконала трохи віддалік,— видко, поспішала на виручку й не постереглася: лежить із розбитими гусеницями, башта відлетіла на десяток метрів, мотор цілком вирвано. "Що тут написано, прошу?"—запитала місіс Джен. Перекладачка нахилилася до Т-34, на борту масляною фарбою стояла дата бою, слова: "Скажи, перехожий, людям, що ми тут лягли, честь Вітчизни боронячи",— і переклала, як умь ла, англійцям. Містер Сміт промовчав. Перекладачка раптом хутко обійшла танк, і подружжя Смітів побачило, як вона низько схилилася й поклала букетик на могилку поруч танка. Містер Сміт підійшов теж і запитав, як прізвище героя. Але цього ніде не було, і містер Сміт дістав з кишені піджака візитну картку, написав:
"Я схиляю голову перед вашою мужністю", підписався й поклав на могилку.
"Це — Спарта",4— сказала чоловікові наївна Джен. Перекладачка подивилася на гостей засмученими очима, і всі1 гуртом повернулися на дорогу до машини.
X
Дарина й собі повагом рушила від тітки Векли в-той бік, звідки часом долинали звуки весільного бубна. Вона зовсім не думала про весілля, але її тягло кудись між люди, сама не знала, що з нею робиться. Згадувала чоловіка, чи не ревнує його до Ганни. А гарно було їй за Василем. Недовго думаючи, пішла за нього. Та й кому б не сподобався тоді Василь. Гарний, веселий, командир. Того року кінчала семирічку в селі,— чим не пара? А може, то була любов? Як вона нудьгувала, коли їм випало розлучитися! Цілий тиждень після відправки Василя на фронт думала, що вмре з одчаю, розпачу. Але ж вона не винна, що довго не здатна сумувати,— у неї легка вдача: тут тобі плаче, тут і сміється. "Як з тобою легко жити",— часто казав Василь. Та вона не була легковажна в серйозних справах. Глибоко в душі, в цілій істоті носила незаперечні переконання про родинне життя, тривалість шлюбу. Аякже! Хіба вона зраджувала чоловіка? Чому ж Василь тепер ні разу до неї не прийшов і, за чутками, днює й ночує коло Ганни? Проте чого люди не наговорять,— встигай лише вірити. Жовтий метелик пролетів перед нею наче приручений...
Красива бісова Дарина! йде вулицею в тітчиному Веклипому вбранні, боса ніжка легко ступає на стежку, їй-право, ніхто не повірить, що на ногах не має золотих черевиків. І сумна, аж трагічна. Хіба не подумає кожен, зустрівши її: які високі й прикрі думки снуються в її гарненькій голові, яка глибина в її задумі. А вона, керована своїм характером, вже докорінно змінила стрій мислі. Потроху сум зник з Дарининих очей, вони заблищали, мов діаманти, чарівна посмішка торкнулася уст. Назустріч їй вийшла з двору людина у військовому, і вже вона пізнала Мусія, якого не стрічала від дня свого одруження. "Драстуй, Дарино,— без посмішки сказав Мусій,— а ти й досі така ж весела?"
"Драстуй,— одказала Дарина,— а я тебе, Мусію, нізащо не пізнала б, коли б не голос".— "Спасибі й на тому". Вони пішли поруч. "Де ж ти був, Мусію, може, в тюрмі сидів?" — "Пішли наші вгору, годі мені в гною бруднитись,— повернув на робочу лінію!" — "Мабуть, глину місиш на цегельні?" — "Бери вище, — працюю в шахті". — "А шахта хоч глибока?" — "Я туди не лазив, хай інші лізуть..."— "Шкода, я б на твоєму місці полізла..." — "А що, може, якась чутка пішла?" — не втримався Мусій. "Ніякої чутки,— просто мені приємно було б, коли б ти вбився!" — "І не шкода?" — "Як торішнього снігу!"
XI
Подружжя Смітів сиділо під крислатим горіховим деревом, де поставлено ослоичика й постелено яскравого килимка. Сам Сміт встиг уже в хаті перехилити дві чарки самогону, яким його почастувала молода. "Чому ніхто нб танцює?" — хотілося запитати у перекладачки, але лінькн було ворушити язиком. Місіс Джен малювала фарбами весілля. На перший план вона поставила сусідську дівчинку Прісю й #ласа з медалями,— Пріся соромилась, ставши на людях поруч парубка. На другому плані простягся весільний стіл, який винесли з хати й примостили під рясною яблунею, і яблука, пролізши з вітами між головами гостей, звисали над самісіньким столом. Хата була напівспалена й ще не відбудована, їжу варили у дворі на кабиці. Чужоземцям забажалося скуштувати національних страв, вони чули про "борщ" та "вар'єник" і просили саме цього добра. Ганна взялася варити, бо вважалася доброю господинею. Містер Джон, попросивши його не зачіпати, доки не прибуде керівник колективного господарства — "коллгоза",— поринув у думки й зрідка бурчав про себе, попихкуючи люлькою.