Мир (Жива вода)

Страница 7 из 68

Яновский Юрий

Підбіг дядько Сашко, побачивши військову машину. З шофером сидів незнайомий старшина,— як потім виявилося,— демобілізований теж. І обоє їхали просто з дивізії, якою командував свого часу Василь Іванович. Там прочули про полковникову діяльність і прислали подарунки. З дивізії написали Василю Йвановичу колективного листа, просили пам'ятати старих товаришів, писати їм, передавати кількість привітів за повним кадровим складом дивізії. Дядько Сашко одразу став до шофера на приступку й став показувати дорогу. Він тільки затуляв долонею рота, щоб, бува, не дихнути на шофера, але той одразу пізнав запах і сказав напарникові: "Ну, старшина, тут ще стихія! Точно!"

Подарунки були такі, що порушився робочий ритм господарства: всі позбігались дивитись. І коли з району наспів Сам Василь Іванович,— посеред дворища стояли подарунки, а навколо ворушився цілий колгосп. Сержант дядько Сашко, який серед подарунків знайшов машину — поїти поросят, був у такому збудженні, що його тримали двоє. Тракторист Середа й незнайомий старшина на прізвище Гейбо підійшли до полковникових бігунків, запряжених малосилою конячкою, і доповіли своєму колишньому командирові як слід, по уставу. Полковник обняв кожного з них, поцілував.

Старшина Гейбо був з іншої області, але дістав з дому листа, що його рідня вся загинула. Він вирішив їхати до колгоспу, де урядував його командир дивізії,— особливо, коли Середа запевнив його, що таких дівчат, як у них, немає ніде в світі, і до них спеціально їздять свататися знавці жіночої краси...

Дивізія подарувала своєму колишньому командирові вантажну машину, двигун-вітряк з динамкою, відповідною кількістю дроту, акумуляторами і всім начинням,— щоб хоч трохи електрифікувати колгосп. Для ферми були сепаратори й кілька білих халатів. Дівчатам дивізія передала шовкових строкатих хусток, молодицям прислали вовняних хусток скромніших тонів.

Старим бабам були очіпки, дуже схожі на реквізит із театру.

Дідам — люльки порцелянові з довгими цибухами та по гарному ножикові для садових робіт. Зняли з машини ящик новеньких кіс Дружині полковника прислано повну кухню — цілий мішок білих каструль, чайників, ложок, мисок, друшляків і іншого добра. Сам Василь Іванович несподівано одержав бібліотеку, яку він зібрав і возив із собою в поході,— він зрадів, бо думав, що книжки загинули. Було багато ще добра, яке, мов нахідка, ставало на господарстві: трохи скла, ящик цвяхів і другий —вухналів, шлеї, підкови, віжки, лампи-ліхтарі, вірьовки, голки й веретена і, на загальний регіт колгоспників,— старшина видобув з глибини машини й подав полковникові великого живого півня з жовтогарячим хвостом, зеленою шиєю. "Цар-півень, та й годі,— сказав полковник, пускаючи кукурікала на землю,— бо пас я не будити, ми можемо й урожай готовий проспати!"

Люди ще раз весело загомоніли, бо кому-кому, а Василю Йвановичу півень той без діла: невідомо було, коли він сам у біса спить.

VII

На другий день справді відбувалося весілля дівчини Параски з парубком Грицьком, учасником боїв на Міусфраті3, героєм звільнення Києва, здобуття Дрездена, визволецня Праги. Гуляли на весіллі по черзі — одна бригада бенкетувала, а решта робила за себе й за неї. Потім ті, що гуляли, ставали до праці, а їхнє місце займали робочі, попереду змивши з себе пил, одягнувши чисті сорочки й чоботи,-— нову енергію, запал і вогонь приносячи на весілля. Навіть музика весільна була не одна й та сама, бо кожна бригада приходила з своїм гармоністом, і тільки дід Корнійко цигикав та й цигикав на облізлій скрипочці, не знаючи впину, не чуючи втоми: "Еге, дітки,— казав дід, поцілувавши чарку в денце й витерши двома пальцями губи,— тепер так довго не гуляють, як колись, тепер час подорожчав, трясця його матері!" — "Точно,— підтвердив тракторист Середа, запихаючи дідові в рота пирога,— закусуйте, товаришу музика, то тільки в Європі так робиться, що не закусують!"

Під'їздив Василь Іванович на бігунках, йому виносили належну чарку просто до воріт, щоб не водити самого через двір, виходили молодий з молодою, і полковник гукав їм "гірко", примушуючи як стій цілуватися. Потім Василь Іванович торкав вожжиною коняку й рушав до сусіднього колгоспу розпитатися про перспективи погоди, порадитися з майстром, котрий умів робити ставки. Здавна пам'ятали люди,— їхня річечка не хотіла йти в ставок, скільки її не загачували: було, набіжить води в зливу або од снігу, а через тиждень — вся й пішла під землю. У річечці риби не заведеш, треба став копати чи заводити озерце. Чоловік, що вмів робити ставки, колись копав їх під Одесою, правив од полковника три вози солі. Ніхто не знав, нащо йому сіль, а Василь Іванович написав до одного академіка в Харків, той швидко відповів, і одразу з'ясувалося, що треба робити ропу й такою ропою посолонцювати дно ставка й береги, щоб вода трималася, як у купелі. Полковник під'їхав до ставкового майстра й здивував його, розповівши, як саме треба солонцювата місце під ставок, і призначив день, коли можна братися до цього діла. "Хіба ви на фронті й ставки робили?" — запитав майстер. "А що?" — озвався полковник. "Та, Василю Йвановичу, тут на цілу область ніхто не знав досі про сіль!"

На весіллі трапилася пригода — приїхало аж із Києва дві машини з американцями чи англійцями. Власне, іноземців було двоє — чоловік та жінка, а біля них перекладачка, якийсь дядько в окулярах і в капелюсі. Ще приїхав начальник культурної установи, яка приймає закордонних гостей. Начальник спочатку спинив машини коло правління колгоспу, а потім, почувши музику, звелів прямувати туди. Переїхали геть усе село, приїжджий містер, який, до речі, був письменником, наче вперше побачив, як жахливо німецькі фашисти пошматували людську працю, попалили й понівечили хати,— і ось стоять досі серед дороги розбиті німецькі танки й бронетранспортери, по ровах, на городі, а діти граються під ними у крем'яхи та в куцої баби. Містер Сміт (назвемо його умовно) уявив на часину, що це в Англії він їде і такі руйнації волають до неба й до людської совісті. "Ну, здорово це вийшло",— посміхнувся містер Сміт, завваживши височенне опудало на городі, одягнуте в мундир есесівця з орденами, в німецькій пілотці, з піднятими руками, з білою ганчіркою, прив'язаною до руки. Він показав цю деталь дружині, потім зупинив машину, попросив, вернути трохи назад, виліз і побрів до опудала, щоб сфотографувати. "Моя дорога,— сказав він дружині,— це готова обкладинка до моєї книги!" " Сьогодні письменникові випав урожайний день. Він, бачивши пейзажі по цілому світі, раптом відчув, що йому подобається цей побитий війною край. Пригадав твори Гоголя (йому сказали, що це земля запорозьких козаків, Гоголя й колгоспів), спостеріг м'якість ліній місцевості і звернув увагу на колір високого осяйного неба. Потім містер Сміт звелів зупинити автомобіль, виліз на дорогу, зайшов у жито й прислухався: "Джен, яка тиша!"