"Пазька — дівка, файна,— воркотів дід Іван,— фанаберій трохи позбудеться, та й хай живуть, бог з ними!.."
"Не відкрила другого фронту, та й годі,— продовжував Сербиченко,— а свататись до нашої дівки приїхала оце восени..." — "Ну, й він нічого собі молодик,— переконував дід Іван,— отой агроном!.." — "Приїхали, значить, свататись,— реготав Сербиченко,— а ми з Корнійком їм, заграницам, гарбуза в машину — кидь! Так і поїхали ні з чим!.."
XLIV
Високий клен із збитим снарядом верховіттям мів небо галуззям і порипував, покректував від зимового вітру, який, проте, одгонив уже весною. Сонце припікало в плечі, а носа лоскотав морозець. Це було красиве місце, і з нього Василь Іванович ще недавно уявляв війну, танки, самохідки... Сьогодні він не подумав про танки. В його уяві по цілій лощині мерехтіли срібні ставки, й сади хитали буйним віттям, і щиро зацвіло поле соняхами. Василь Іванович протер очі. Навколо стояв мирний день. Яке щастя, що не буде більш ніколи війни! Мир! Вивітрюються з душі військові картини. Людина народжена для праці й щастя, а не для горя...
Він уявив собі пил над комбайнами й мрлотарками, довгошиї транспортери для соломи, золоте зерно на току й корзини яблук, кагати картоплі, купи буряку, гори кок-сагизу, хмари бавовнику, бочки вина. І через воду мчать вогники автотранспорту, відбиваючись разом з мостом у темній річці...
"Ну як,— сказав раптом чийсь голос, і Василь Іванович, повернувшися, побачив Павлова,— тут і гостей прийматимеш чи де? Щось я доже часто твій колгосп навідую. Сьогодні— в родинній справі. От моя Мотрона Іванівна до твоєї хазяйки вибралася на оглядини..."
Неподалік стояла старенька емка, й усміхнена голова дружини Павлова кивала до Василя Йвановича.
"Я їй такого натурчав про ваші перспективи! Вона призначила на завтра зліт медичних працівників району, а сьогодні вирішила терміново познайомитися з твоєю Дариною Кіндратівною. По секрету скажу, вимагатиме з неї дитячих позапланових ясел, окремого приміщення для медпункту і ррганізує для всіх вас штук п'ять щеплень і впорскувань — проти тифу, віспи, малярії, дизентерії, проти поганого настрою тощо!.."
"Чую вже, чую, що ти щось про мене вигадуєш! — гукнула з машини Мотрона Іванівна.— Давай поїхали, бо в мене ноги мерзнуть!.."
Павлов попросив дружину їхати до Дарини Кіндратівни саму, він з Василем Івановичем прибуде до них незабаром саночками, тим часом нехай стіл готують і до печі лаштують конвейєра, щоб страви.не застоювались, коли вони з господарем переступлять поріг...
"Хороші в тебе люди, полковнику",— сказав Павлов, коли емка поїхала.
"Не скаржуся!"
"А я думав, що скаржишся й просишся до райцентру..."
"Калачем не заманиш, товаришу начальник!"
"Манити не буду, живи вже тут. Ми тобі на плечі таку гору покладемо, що покрекчеш. Але не зігнешся, не тої породи. І вимагатимемо, щоб ти ще й пісень співав. Яких пісень ти знаєш?"
"Яких треба для діла, такі й знаю. Щось ти надто довгу передмову завів,— чи не хочеш мене кудись висунути?"
"Висунути? Який ти здогадливий! Обов'язково хочу. Я тебе вже висунув, Василю Йвановичу. І знаєш куди? Нізащо не вгадаєш! Висунув на голову найпередового колгоспу в області! Га?.."
"Наш колгосп далеко не передовий. Ще й року немає, як скінчилася війна. Щодня прокидаєшся, й перша думка — невже мир?! Рано в передові писатися..."
"Від вас залежить, куди писатися!.."
"І від вас, товариші районщики! Який район, такі й ми..."
"Давай умовимось от як. Я тебе висуваю на першого в районі, а потім колективно потягнемо района на перше місце в області. От ти й будеш перший в області. Влаштовує?"
Василь Іванович замахав обома руками, Павлов теж пустив у дію руки, промені заграли на його вкритих золотим пухом маленьких пальцях. Вони не зоглянулися, як і сонце спустилося на ліс, і кінчили сперечання дружним дуетом про майбутнє колгоспного села.
Які люди зростають на наших очах! Ще вчора був звичайний колгоспник, а сьогодні — Герой Соцпраці, державний діяч. І всім цікавиться. До всього докладає дбання, завбачливості, науки. Взяти б тваринницькі ферми або лісозахисні смуги. Він бачить усе в перспективі. Центральне опалення його цікавить. Водогін та каналізація. Всі вигоди мешканців міста. Це для колгоспного села не велика проблема. Це йтиме одночасно з підвищенням врожайності, науковим підходом до землі, до регулювання клімату, вологості в грунті, до впорядкування рік та лісів, це приходитиме як соціалістичне сьогодні й комуністичне завтра, дорогий товаришу полковник у відставці!..
Страви були, звичайно, перестояні, коли чоловіки надумалися, що їх чекають у полковниковій горниці дружини. Але все це було призабуте, відійшло на другий план, бо до суперечки встряли й жінки.
Швидко минув день, минав і вечір, радісний гомін не вгавав, близькі мрії ставали ще ближчі, ще рік, ще другий. На третій рік приїздіть, люди добрі, побачите! Стоїмо на вірному шляху...
XLV
Зима відступала, затримуючись, мов армія, на проміжних рубежах, наче дістала наказа нізащо не підкорятися весні. Пересілиря страшні морози, од яких земля репалася й стогнала, уляглися сніги, небо поголубіло, сонце все раніше й раніше випливало з-за крайнеба вранці. І хоч зривалася часом хуга, як контратака зими, мела, хурделила, завивала, казилася, та сходило сонце, захлинався ворожий наступ, переставав рипіти під ногою сніг і аж брався сльозою: летіло вже на дужих вітрах весняне військо! На полях весна прохукувала теплим духом галявинки на ріллі, на озимині, розтоплювала крижану прозору плівку на струмках. Зиму загнано в доти — яри, хащі, урвища, де ще вільно їй чіплятися за клапоть схованої від сонця території. Валом пішли понад хмарами птахи з півдня — гуси, лебеді, лелеки, жайворонки. Вони летіли через море, несучи на крилах колгоспну весну, атакували останній опір зими. На мирну землю! Пливли ширококрилі лелеки, й коло них юрмилося мале птаство — страшно підбитися над водою й не долетіти до рідних місць; треба відчувати поруч дуже крило. Жайворонки сідали відпочити на спини лелек, довго синіло внизу на трасі польоту море, та ось нарешті й земля. В атаку!. — шуміли крила. В прозорому п'янкому повітрі почепився перший срібний дзвоник весни — крихітний жайворонок. Він дзвенить, він дзвонить — це він повернув на Радянську землю весну, славте сонце, купайтеся в його промінні. Зацвіли сади буйним білим цвітом, наче повилися в пахучі тумани. Під хатою на сонці сіла мати з немовлям, уперше винісши сина до ясного мирного неба. Чорногуз із подругою намостив гніздо на вивернутій сторч гарматі,— здоров, Халимоне, як літалося в ірій? Ні, це вже не він, це молоде подружжя почало на його місці нове життя. Поп'ялися трави, побралося листя на деревах, і раптом гуркнув перший грім, і другий, і ще. Весна. Мир.