Вчителі сиділи на почесному місці—старий Феофіл Гаврилович, Степан Тарасович із гвардійським знаком, Олена Михайлівна в грузинській шовковій хустці. Чи анав хто-небудь навколишніх людей так, як вони? На їхніх очах формувалися дитячі характери, жадібні очі прикипали до книжки, дитячі пальці, вигвадзяні в чорнило, міцно тримали перо. "Гудуть,— сказав старий учитель,— як робочий рій!"
Сашко Вовкотруб сидів разом з інвалідами, яких перетяг до0 себе на конюшню, бо вже знайшлося чимало коней, треба будр їх годувати, чистити, напувати, заглядати в зуби, відкидати гній, стелити солому, лагодити упряж, лікувати позбивані шлеями вавки, давати прочухана погоничам, щоб задурно не стьобали. "Кінна бригада", як звав себе Вовкотруб, сиділа мов на голках, бо доброму конюхові завжди здається, що коняка нудьгує без його товариства.
Переселець Михайло Цапеиюк спробував здалеку гукнути4 Вовкотрубові, як там його пара усуспільнених конячок. Дядько Сашко махнув заспокійливо рукою й сказав до своїх із досадою: "Йому все здається, що ми з його коней мило варимо!" Цапенюк сидів цілком примирений із життям, бо мачуха таки зовсім звар'ювала всім на радістьїї відвезено до божевільні, а хата стала тиха, як рай.
Попереду всіх глядачів стояла хатня лава, там помостилося два діди: Пазин дід Іван та дід Сербиченко-. Вони мовчки дивилися на сцену, зіпершися бородами на ціпки. Зрідка кректали, коли дошкуляла спекота-, їм здавалося, що "тія-тер" ніколи не почнеться. Почуваючи себе найгючеснішими гістьми на цьому світі, діди затято мовчали, щоб бува хто не порахував їх суєсловами. "Миру згуртувалося, як зерна в буртах",— повагом прорік дід Іван. "Ви, діду" не кажіть,— скрипів Сербиченко,— Мусія Гандзю, пишуть, розстріляно, на суд від нас свідки їздили, він хотів од Радянської влади сховатися..." — "У нас під Польщею не можна було гуртуватися",— вів своє дід Іван., "На власні вуха чув і очима читав,— бурмотів дід Сербиченко,— Карпо Цар записався у стахановці, греблю через Дніпро кладе, он як!.."
Василь Іванович і секретар райкому стиха домовлялися, що треба, не дивлячись на зиму, зводити справжній будинок культури. Павлов сказав, що до виборів обов'язково пришле радіовузол, за який уже й гроші переказано; в суботу приїде лектор, прочитає про походження світу, а райо-новий агроном збере активістів для підвищення кваліфікації; їхній план передвиборчих зборів, лекцій, кіно, вечорів передачі колгоспного досвіду в райкомі схвалено, нехай приїде-молодший учитель, умовиться про допомогу районб-вого культактиву..
В цей час на сцену вийшла Ганна й оголосила початок вечора підсумків сільськогосподарського року. Семен Бойко як заступник голови колгоспу склав коротенького звіта про те, що було, що е й що має бути. Ланкові розповіли про свій досвід. Полевод доповів, які перспективи на наступний рік, що ще не дороблено на полі. Садівник, він же й пасічник, поскаржився, що ніхто не бореться з зайцями, які об'їдають кору на яблунях.
Полковник легко ступив на підвищення, подивився в залу уважним, серйозним поглядом. Його стріли гарячою зливою оплесків, а коли настала тиша, він розсердився,— "почекаємо з похвалою, товариші, ще мало що зроблено! Нехай років за два-три. Армія нам прислала подарунки, москвичі, грузинські товариші, Донбас. От перед ними й будемо звітувати, куди що пішло. Та ще — подумайте, як би ми вижили без друзів, без своєї держави!"
Василь. Іванович хотів говорити про буденне, господарче, доповнити Бойка, полевода, ланкових. Та думка наче сама собою сягнула далі, в завтрашній день. Як замісто лобогрійок прийдуть на степи сотні й тисячі комбайнів, скоротять час жнив і молотьби до кількох днів, визволять колгоспника від страху: дощу, граду, бурі, пожежі. Як буде зупинено сухові'С й піднято з підземних джерел воду до корінців пшениці. Як могутні плуги розорють межі, й колгоспні ручаї зіллються в ріки. Як отут, де сьогодні ще стоять землянки, зведеться щось нове, не село, ні, ніякий дідько його й селом не зватиме,— це буде місто з культурою й красою, соціалістичний побут колгоспного селянства. І завтрашній день прийде, здійсниться не чудом, а радянськими талановитими руками, мудрістю партії!
Павлов спочатку подавав репліки Василю Йвановичу, а потім розохотився й виступив після полковника. Люди заворушилися, стали цитькати одне на одного, щоб дочути промовця, до якого ставилися з виключною повагою.
Коли Павлов десь виступав, то вже розмов було по цілому районі: так він умів сказати потрібні слова, приперчити їх, додати народної мудрості — чи то в вигляді приказки, чи в жарті, послатися на відомий слухачам випадок, порівняти з тим, що трапилося в самому районі.
Вже встаючи з місця, щоб іти на сцену, він жартома щось доклав, і навкруги весело загомоніли, а потім, стоячи перед зборами і посміхаючись до людей, Павлов ніби розмовляв з усіма по черзі, звертався до одного, до другого, питав думки, чекав підтвердження. Він сказав, що весні цього 1946 року буде трудна і треба набиратися духу на її подужання; а коли людина робить, їй кісток ніщо не ло" мить; дружний гурт і нещастя не займе; І горде їхнє життя на цілий світ у срібні сурми сурмить. Партія ніколи не приховує труднощів, говорить людям всю правду в вічі, і накреслює план дій, і очолює похід. Держава спрямовує наші зусилля, дає кредити, шле машини, встановлює закони і під ленінським прапором йде до комунізму!
Два діди вийшли з приміщення чи не останніми, коли зорі ца морозяному небі показували вже близький ранок, а спектакль так і не скінчився, бо розрахований був на кілька вечорів. Перед їхніми очима крутився калейдоскоп постатей — реальних і сценічних, одні переходили в другі, агроном Омелько привселюдно цілував царицю, яку грала Пазя, тракторист Середа викидав коники в спідниці, але діди за загальним реготом не все добрали з його мови.
"Еге,—казав дід Сербиченко,— заграниця балакала багато, а от другого фронту не відкрила!.." Дід Іван говорив своєї, не чуючи Сербиченка, розмова їхня лунала паралельно, ніде не стикаючись.