А коли ми з прадідусем нарешті один за одним поклали свої теслярські олівці, тітоньці Юлії було ще далеченько до кінця. Тому ми запропонували допомогти їй скінчити останню строфу вірша. Проте вона хотіла довести свій вірш до ладу самостійно і справді незабаром поклала й собі малесенького свого олівчика в футляр.
— Звичайно, перша читатиме наша гостя, — сказав прадідусь.
І тітонька Юлія прочитала нам із червоного записника вірш під назвою
Монета з головою Нерона
В добу космічної ракети
В музеї трапиться, бува.
Зразок прадавньої монети,
На ній — Нерона голова.
Пихата, лаврами вінчана…
Хто увінчать його звелів,
Несамовитого тирана,
Що стільки вигубив голів?
Тому, кому прокльони слали,
Кого затаврував поет, —
Чи склав би люд данину слави,
Увічнивши в одній з монет?
Я вам скажу не по секрету,
Без лицемірства і оман,
Що карбувати цю монету
Примусив сам-таки тиран.
Безсмертя, думав він, здобуде
Через монети найскоріш.
Оце ж його безсмертя, люди, —
Ціна йому — щербатий гріш!
— Чудово, тітонько Юліє, просто чудово! — сказав прадідусь. — Та ви ж справжня поетеса!
— Е, я ж не вмію так швидко, як ви, — засоромилася тітонька Юлія.
— О господи, тітонько Юліє! — вигукнув я. — Не той справжній поет, хто пише швидко! Чи вірш написано за чверть години, а чи за чверть року — байдужісінько! Важливо тільки, щоб вийшло щось путнє.
— А ваш вірш, люба тітонько Юліє, — це таки щось путнє, — додав прадідусь.
— Та про героїв у ньому немає нічогісінького, шановні!
— Овва, тітонько Юліє! Він же показує, що пам'ятник ще не робить героєм. Так-бо, прадідусю?
— Авжеж, Хлопчачок, твоя правда. А тепер хотілось би послухати ще й твого вірша. Як він називається?
— "Дзвонар і генерал".
— Прочитай нам його!
І я прочитав:
Дзвонар і генерал
При в'їзді в місто пам'ятник величний —
Цей генерал без бою місто взяв.
А спосіб був таки не зовсім звичний,
В який звитяжець той героєм став.
Довгенько ад'ютантові й не снилось,
Щоб він про все те правду розповів.
Але не втерпів, і тоді розкрилось
Все, як було, й дійшло до наших днів.
Він сповістив, що місто це стовежне
Пан генерал здобути наказав,
Забувши геть всі "мудро" й "обережно",
Хоч би там кожний другий наш упав.
І раптом воячок один похилий,
Що в мирному житті був дзвонарем,
Сказав: — На вежах цих дозорців сила —
Ми міста просто так не заберем.
У них-бо кожна вежа — то дзвіниця,
Там ніч і день чатують дзвонарі.
А громадяни — так у них годиться —
Тут мають зброю в кожному дворі!
— Що?! — гримнув генерал. — Дозорці висять
На проклятущих вежах день і ніч?
А ми хіба не можемо, до біса,
Усіх їх звідти виманити пріч?
— Ті дзвонарі свої покинуть чати
Усі як є в одну-єдину мить,
Коли подзвіння їм закалатати: —
"Помер король! На похорон дзвоніть!"
— А, он як! Ну то, може, почекати,
Аж доки королю набридне жить?
Розбити тут садок, грядки скопати
І на грядках капусту посадить?!
— Ні, ваша милосте, явіть терпіння.
Дозвольте йти у дзвона задзвонить:
На королівське вдарю я подзвіння —
Всі дзвонарі дзвонитимуть за мить.
І коли ви почуєте ті дзвони,
На жодній вежі вже не буде чат.
Тоді ведіть на штурм свої загони —
Рушайте перемогу зустрічать.
А генерал:
— Це спробувати можна.
Іди дзвони! —
І в місті зник дзвонар…
Ударив дзвін. А далі вежа кожна
Подзвінням озивалася до хмар…
І місто генерал узяв по тому,
Без бою взяв. Займалася зоря…
І рушив з перемогою додому.
А дзвонаря… Убито дзвонаря.
Тітонька Юлія гучно зітхнула.
— Бідолашний дзвонар! — примовляла вона. — Він був героєм, а пам'ятника поставили генералові.
— Не знаю, — замислено мовив прадідусь, — чи був цей дзвонар героєм. Допоміг якомусь можновладцеві здобути якесь місто і сам наклав головою — так, що, грубо кажучи, й собаки не загавкали. А тим часом яке було йому, маленькій людині, діло до завоювань якогось генерала? Дзвонаря вони аж ніяк не обходили. За тих часів сильні світу цього, багачі й можновладці, безборонне топтали маленьких людей під ноги. Нерозумно було якомусь убогому бідоласі їм допомагати. Той, хто поліг за неправедну справу, — не герой.
— То може… — Тітонька Юлія знову зітхнула. — Може, хоч у вашому вірші є герой?
— Послухайте цього вірша, тітонько Юліє!
Старий Хлопчак перехилився з крісла до шпалери на столі й прочитав:
Різник і три пари няньок
Няньок три пари з дитсадка
Напалися завзято
На Вальдемара-різника,
Що коле поросята.
— Ах-ах! Ви грубий чоловік!
І груба ця робота! —
Вони кричали б цілий вік,
Лиш слухай, як охота.
Не міг знайти від них різник
Спасенного куточка:
Він заперечувать не звик
Нянькам із дитсадочка!
Але таки їм нагадав:
— Напевне, й зараз ласо,
Якби я тільки вам подав,
Ви б їли добре м'ясо?
А що, коли я не продам
М'ясива ні шматочка
І всю вину складуть на дам
З одного дитсадочка?..
Так розлютив той гурт няньок
Сердегу Вальдемара,
Що відтоді про всіх жінок
Казав він:
— Божа кара!
Одного разу сам-один
Ішов різник додому.
І враз будинок бачить він
У полум'ї страшному.
Вогонь пашить, і вітер б'є,
Жене тривожні хмари.
А ще в будинку люди є,
І хто ж? Няньок три пари!
— До лиха! — скрикнув Вальдемар. —
Це просто доля клята:
Не відчеплюсь від цих трьох пар —
Сльота, а не дівчата!
Та, це промовивши, різник
У ту ж таки хвилинку,
Не довго думаючи, зник
В палаючім будинку.
У ванно-мийно-душовій, —
Від страху в п'ятах душі! —
Няньки від вогняних стихій
Рятуються під душем!
Тут Вальдемар як закричить:
— Чи ви схибнулись, пані?! —
Тоді-то погляди умить
Звели на нього няні.
— Скоріш надвір! — гукав він їм. —
Негайно! Цю ж хвилинку! —
Отак він галасом своїм
Їх вивів із будинку.
І тілько-но за ними й він
Надворі опинився, —
Почувся тріск, і луск, і дзвін —
Будинок завалився.
І дим, і полум'я, і жар
Знялися в круговерті…
Отак няньок тих Вальдемар
Урятував од смерті.
Ми з тітонькою Юлією нітрішки не сумнівалися в тому, що цього різника Вальдемара з цілковитим правом можна назвати героєм. Ще й героїзм його був героїзмом із зціпленими зубами, бо різник важив своїм життям заради нелюбих йому няньок.
Прадідусь сказав, що ті герої, які чинять подвиги, перемагаючи самих себе, йому найбільше до душі.
— Вони виконують те, що їм доводиться робити, як прикру необхідність, — пояснив він. — Як неминучу працю. Ось і Гераклові подвиги часом звуть трудами.