Тітонька Юлія погодилася з цим.
— Колись він навіть тримав замість Атласа земну кулю! — додала вона.
Їй, певне, кортіло ще погомоніти про Геракла, та, поглянувши на свій годинник, вона передумала. Тепер їй уже неодмінно треба йти додому, сказала тітонька. Бо буде сварка з Піщанком, а сварок вона не зносить.
— Дивовижно, — промурмотів прадідусь. — Щоразу як зайде розмова про Геракла, її щось перебиває.
Тітонька Юлія, що вже вдяглася в пальто, сказала:
— То дарма. Однаково подвиги Геракла — тема невичерпна.
— Оце-то правда, тітонько Юліє! — засміявся Старенький Хлопчак.
Потім я провів тітоньку Юлію наниз — нога в мене вже не боліла.
Унизу ми замалим не зіткнулися з горішньою бабусею, що саме вийшла з кухні, несучи перед собою тацю з нашою вечерею.
— Що, вони читали вам вірші? — спитала вона в тітоньки Юлії.
— Ні, — відповіла тітонька, — я віршувала вкупі з ними.
— Що-о? — Горішня бабуся з дива трохи не впустила таці. — Ви вкупі з ними віршували?
— Авжеж, — засміялась тітонька Юлія.
— Про героїв, еге ж?
— Так, пані Маргарето, про героїв і про пам'ятники.
Горішня бабуся з тацею в руках і сама тієї миті стояла мов пам'ятник. Коли я для більшої безпеки взяв у неї з рук тацю, бабуся сказала:
— То це вже ці поети підбивають віршувати господинь і матерів? Нечувано! Життя — не збірка віршиків! Воно занадто поважна річ!
— Але ж я чула, що ви й самі віршували, — сказала тітонька Юлія.
— Авжеж, складала святочні віршики! — заявила горішня бабуся. — Але свято святом, а будень буднем!
— Яке добро, що мій син для мене куховарить! — вигукнула тітонька Юлія. — Я можу вважати будень святом і віршувати з поетами. Бувайте здорові, на добраніч!
І прудко шаснула у двері, перше ніж обурена горішня бабуся встигла їй щось відповісти. Тому вона напалася на мене:
— Оце-то звичаї! — вигукувала вона. — Оце звичаї! Неси, як хочеш, сам вечерю на горище! — І зникла на кухні.
А я, радісінький, поніс нашу вечерю нагору. Я боявся, що прадідусь не зможе сам сховати шпалери. Проте коли я зайшов до кімнатки, то шпалер було ніде не видно. Аж як я сів і піді мною щось зашелестіло, мені сяйнуло, що старий заховав сувій під подушку. Я виніс його в куток за двері, щоб і горішня бабуся потайки натішилася, читаючи наші вірші.
За вечерею Старий Хлопчак сказав:
— Тітонька Юлія, безперечно, має хист до віршування. Коли мене не стане, Хлопчачок, розробляй своє вміння віршувати з нею.
— Та що ви, прадідусю, — сказав я. — З цим кріслом ви спокійно проживете до ста років, у нас іще багато часу.
— Ніхто ніколи не знає, скільки в нього ще є часу, Хлопчачок. Оце ж, між нами сказавши, й робить життя таким цікавим. Ну, ось я й наївся. Поберусь-но спати. Піддерж мене трохи.
Я допоміг прадідусеві спуститись на другий поверх, і він, уже на сходах, ніби ще раз підбив підсумки сьогоднішнього дня.
— Про пам'ятники ми сьогодні дізналися дуже багато, — сказав він, — а про героїв мало. У камені й бронзі, Хлопчачок, уславляють стількох фальшивих героїв! Справжні подвиги не націлені на славу. За пам'ятники їм — глибока людська вдячність.
Ми дійшли вже до дверей прадідусевої спальні. Він побажав мені: "На добраніч!" І я побажав йому: "На добраніч!" А тоді й собі пішов лягати спати.
Я почув іще, як хтось покрався на горище, І зрозумів, що то — горішня бабуся. Надумала поцікавитись нашими віршами. Але я, на жаль, був надто втомлений, щоб підвестися й застукати її.
"Я ще їй колись скажу, що ми знаємо про її шпигування", — подумав я.
Потім очі мої заплющились, і я заснув.
СУБОТА,
в яку я роблю, як мені здається, героїчний подвиг і в яку дома панує небувала метушня. Цього дня розказують оповідки горішня бабуся й дядько Гаррі; в суботу ж таки написано найжорстокішу оповідку в усій оцій книжці; закінчується день величезною втомою.
Дивно, але люди, які багато говорять чи думають про героїв, переймаються й самі, так би мовити, геройським духом. Можливо, так буває тому, що героїчні вчинки (як свідчить саме вже це слово) — то живе діло. Певна річ, дуже важливо, що людина перед тим думала; та найважливіше за все — зважитися на героїчний вчинок і зуміти його виконати.
Отож і я, чотирнадцятирічний дослідник героїзму, прокинувшись у суботу дуже рано, надумав зробити щось героїчне, щоб потім розповісти про все прадідусеві. Я вже мав і певний конкретний задум. Ще до сніданку я крадькома вислизнув із дому, побіг на Вітряну вулицю, де жив Джонні-Свистун, і просвистів у нього під вікном наш із ним давній умовний сигнал — початок пісеньки "My Bonny is over the ocean"[4] (ми цінували цю пісеньку, бо вона була куценька, як і наші знання з англійської мови).
З незбагненної причини, — може, через погану погоду, — і Джонні тієї суботи встав раніше, ніж звичайно. Він навдивовижу швидко після мого свисту штовхнув половинки вікна й спитав:
— Що там скоїлося?
— Я хочу сьогодні спуститися наниз тросом, Джонні, — сказав я, і в горлянці в мене, коли я казав це, щось забулькотіло.
Джонні тільки вигукнув:
— Що-о-о? В такий вітер?
— Саме в такий вітер, — хоробро відповів я.
Після цього вікно захряснулось, і за якусь хвилину Джонні, невмиваний і розкуйовджений, уже стояв біля мене.
— Гайда, — сказав він. І більш ні слова.
Проте для мене це пролунало так, немовби кат сказав стратенцеві: "Дозвольте запросити вас на шибеницю". Душа моя пірнула в п'яти.
Поміж задумом і здійсненням героїчного подвигу, як пересвідчився я цього ранку, пролягає глибоченна прірва, яку треба подолати. Те, що я собі надумав, тепер, коли я обік Джонні простував навпроти вітру, здавалося мені чистим божевіллям.
А надумав я ось що. З північного боку острова, який у цьому місці височів над морем десь так метрів на шістдесят, у скелю було вбито трос, і тим тросом можна було спуститися зі скелі вниз, на причал, якщо тобі стане на це відваги і якщо, крім того, в тебе стане спритності взагалі дістатися до троса, бо він виходив із червоного граніту скелі метрів на десять — дванадцять нижче від її верхів'я. На додачу до всього, трос тепер узявся кригою. Всі хлопці, мої однолітки, мріяли про те, щоб у найнебезпечнішу пору, тобто в мороз, спуститися зі скелі тросом, проте досі жоден на це не зважився. Отож я надумав перший проробити цей шалений спуск. Та коли я, стоячи поряд із Джонні, поглянув зі скелі й побачив, як жахливо далеко внизу починається трос, мужність покинула мене. Мені захотілося сказати словами мого прадідуся: "Просто так собі, знічев'я ставити своє життя на карту — це ще не геройство". Та я ж був чотирнадцятирічним хлопцем, і мене тоді захоплювали навіть подвиги знічев'я. А ще ж біля мене стояв Джонні, мов знак оклику в кінці невимовленої фрази: "Куди там тобі спуститись!"