ЯК ДИКА ЛЬОХА ЗДОБУЛА ПРАВО НА ПАМ'ЯТНИК
Десь на Рейні, над порталом зруйнованого замку, можна побачити викарбуване на камені зображення вепра під квіткою лілії. Це герб нині вимерлого роду Бінгенбахів.
Був то рицарський рід, але на диво мирний. Тому й на рицарському гербі з давніх-давен красувався мирний символ — квітка лілії. Та, на жаль, Бінгенбахи жили за часів розбишак-рицарів, коли ніхто не мав спокою, якщо він чомусь не припав до вподоби лихому сусідові. Так було й з Бінгенбахами, що мали препоганих сусідів — рицарів-зарізяк Напастен фон Напастів. У всіх Напастів плечі були завширшки як шафа, долоні — як тарілки, і всі вони радо пили та гуляли, але добра не надбали майже ніякого.
Мешканці обох сусідніх замків, зустрічаючись, низько вклонялись один одному, але приятельських стосунків поміж Бінгенбахами й Напастен фон Напастами, звичайно, не було. Навіть на ловах у довколишніх лісах вони якось ніколи не зустрічалися — аж до тієї погідної вересневої неділі, в яку Бінгенбахи вирішили зобразити під лілією на своєму рицарському гербі дику льоху.
Саме того дня старенький рицар Бруно фон Бінгенбах, що понад усе любив пополювати, взявши тільки трьох своїх людей, вирушив до лісу на лови. Син його марно просився поїхати з ним.
— А що як зустрінете в лісі Напастів? — казав юний Бінгенбах старому. — А що як вам потрібна буде допомога, оборона, тату? Адже ви вже не юнак…
Але рицар Бруно, усміхнувшись, відповів:
— Себе я ще здужаю оборонити, сину. — А тоді ще додав: — Маріхен буде зі мною.
І він поїхав до лісу в супроводі трьох людей, ведучи поперед себе на довгому блискучому ланцюжку Маріхен — приручену дику льоху, яку він чотири роки тому знайшов у лісі недужу, звелів забрати до замку й доглядати, поки вона видужала. Тепер для Маріхен — так її назвали — було розвагою бувати з хазяїном на полюванні. Але як вона може захистити старого від лютих фон Напастів, не знав ніхто, крім хіба що самого нього.
Коли рицар Бруно із своїми людьми, як звичайно, приїхав на Лугінсланд — відногу скелі, що виступала на узлісся, він цілком несподівано побачив усіх чотирьох братів Напастен фон Напастів, що з великим почтом і зграєю мисливських собак їхали на Лугінсланд.
— Недобрий знак, пане, — злякано сказав один його зброєносець. — Вони зумисне зачеплять нас і змусять з ними битися. Ви ж знаєте Напастів! їм байдуже про закон і правила рицарської честі. Для них буде великою втіхою вкинути господаря замку Бінгенбах до підземної темниці! Тікаймо!
Але старий Бінгенбах, не зводячи очей з фон Напастів, що навскач летіли вперед, до Лугінсланду, тихо сказав, що в тих кращі коні — втекти не поталанить. Проте й битися з Напастами теж було годі й думати — надто нерівні їхні з сусідськими сили.
"Уся надія тепер на Маріхен", — подумав старий Бруно.
Без дальших балачок він зіскочив з коня, спустив з ланцюга Маріхен, що досі ховалася від очей Напастів у кущах ожини, й сказав до неї:
— Он бачиш, Маріхен? — і показав на фон Напастів. — Тікай від них, тікай чимдуж!
І Маріхен миттю вискочила з кущів і помчала через поле.
Серед Напастів зчинився рух — вони побачили дику льоху. Засурмили мисливські роги, загавкали собаки, остроги впилися в кінські боки — і все товариство, повернувши коней, кинулося в той бік, куди побігла Маріхен.
Старий Бінгенбах знав, що для Напастенів фон Напастів не було нічого понад вепрячі лови. Тому вся їхня зграя, забувши про ненависного сусіда, повернула коней і собак за ситою дикою льохою…
Старий Бруно мовчки поїхав назад до свою замку…
Три дні всі чекали, чи не вернеться Маріхен з лісу. Але марно. Ще того ж таки дня, в який Маріхен врятувала життя старому Бінгенбахові, Напастени фон Напасти звеліли спекти бідолашну тварину на рожні для себе й своїх гостей.
І тоді рицар Бруно Бінгенбах вирішив на знак своєї вдячності Маріхен увести її до свого рицарського герба. І той, хто схоче, зможе ще й сьогодні знайти на порталі зруйнованого замку десь над Рейном викарбуваний на камені герб — зображення вепра під квіткою лілії.
Тітонька Юлія слухала оповідку, як мале дівчатко, — широко розплющивши очі.
Тепер вона запитала:
— А хто ж таки був героєм цієї історії — рицар чи дика льоха?
— По-моєму, — сказав я, — героєм тут є рицар: він начхав на так звану рицарську честь і свідомо уникнув колотнечі з розбишаками-рицарями.
— А по-моєму, Маріхен, бо вона наклала своїм життям заради старого рицаря, — сказала тітонька Юлія.
Прадідусь не погодився ні з ким із нас.
— Рицар показав себе розумною й розважною людиною, — промовив він, — але героєм не був. А дика льоха врятувала йому життя, сама не відаючи про це. Для неї це був нещасний випадок. А в нещасних випадках не буває героїв. То тільки рятівники тих, що зазнали нещасного випадку, бувають героями. От про них мені б хотілося написати баладу. Що якби нам оце трохи повіршувати?
— Піщанко сьогодні готує паштет з печінки! — вигукнула тітонька Юлія. — Як я не прийду вчасно на обід, то він спересердя й будинок спалить.
Тітонька Юлія справді давно вже перебувала під п'ятою в свого господарного й практичного сина-знайди. Але мені завжди здавалося, що їй самій це подобається. А втім, цього разу нам пощастило її заспокоїти: мовляв, у неї ж заведено обідати пізно, ми ще маємо доволі часу. Тому вона зрештою згодилася повіршувати з нами, і я приніс їй ще не списаний сувій шпалери. Але тітонька Юлія наполягала на тому, що вона писатиме у своєму червоному записнику, — по-перше, тому, що вона так звикла, а по-друге, тому, що її манісінький висувний олівчик навряд чи буде помітно на грубій шпалері, — так вона пояснила нам причину. На це ми пристали. Зрештою, нам із прадідусем буде просторіше на шпалерах, якщо тітонька Юлія шкрябатиме вірша в своєму записнику.
Що саме писати — кожен вирішував сам, аби тільки вірш був про якийсь пам'ятник. Це була єдина умова.
На жаль, віршувати в товаристві тітоньки Юлії було не так просто, її поетичний хист був, так би мовити, сценічного гатунку. Вона раз у раз мимрила собі під ніс, поглядала на нас, мовби просила допомоги, вибивала олівцем по записнику віршовий розмір, лічила на пальцях склади, совалася туди-сюди по канапці, ніби сиділа в салоні корабля в добрячу хитавицю. Коли я в якусь мить глянув на грубку, тітонька Юлія хотіла була зараз же почати зі мною розмову, але я, заглиблений у свій вірш, відповів їй так уривчасто, що вона, зітхнувши, знову прикипіла до червоного записника.