67] Та не дозволив Ліей, щоб нескараний був такий злочин.
68] Чуючи тугу за богоподібним співцем його таїнств,
69] Миттю ж усіх едонійських жінок, лиходійок безбожних,
70] Він серед лісу прип'яв до землі вузлуватим корінням.
71] Видовжив пальці у них на ногах; де ярилася кожна,
72] Там і вп'ялася кінцівками гострими в землю затвердлу.
73] Як на сильце, що його птахолов хитромудрий поставив,
74] Птиця натрапить, бува, й, хоч петлю на нозі відчуває,
75] Б ється, однак, і тремтить, затягаючи вузол тугіше,
76] Так ото й кожна з жінок, до землі мовби цвяхом прибита,
77] Злякана, рветься втекти, але корінь тугий не дає їй
78] З місця зійти ні на крок, відчайдушні приборкує рухи.
79] Поки стопу свою власну розшукує, пальці та нігті,
80] Бачить: де литки були в неї круглі,— кора наростає. [190]
81] Вражена, руки зняла, хоче вдарити ними по стегнах,
82] Чує, однак, що по дереву б'є; дерев'яні вже груди,
83] Деревом плечі стають. А благально простягнені руки
84] Ти галузками б назвав і, назвавши так, не помилився б.
85] Вакхові все ж того мало було. Залишивши ті землі,
86] В колі найкращих жінок він до рідного Тмолу подався,
87] Де пропливає Пактол, хоч у пору ту золотоносним
88] Він ще не був і піском дорогим ще не вабив нікого.
89] Там і сатири гуртом, і вакханки до бога спливались.
90] Та не з'являвся Сілен: од вина й довголіття тремтливий,
91] В руки фракійським селянам попався. Зв'язавши вінками,
92] Щоб не чкурнув, привели до Мідаса, кого до священних
93] Таїнств Орфей залучив із співцем кекропійським — Евмолпом.
94] Цар, у старому впізнавши супутника свят, побратима,
95] Щиро його привітав; несподіваній зустрічі радий,
96] Десять днів і ночей пригощав його в домі своєму.
97] Вже одинадцятий раз переборював Люціфер в небі
98] Зграї зірок. Лиш тоді задоволений цар на лідійські
99] Ниви подавсь і вернув вихованцеві старця Сілена.
100] Бог дав можливість царю, за наставника вдячний, Сілена,
101] Будь-який вибрати дар, але все ж не на користь для нього.
102] Цар, не подумавши,— "Хочу,— сказав,— щоби з ласки твоєї
103] Все, чого тільки торкнусь, оберталось у золото жовте".
104] Слова дотримавши, Лібер-отець наділив його згубним
105] Даром і тільки подумав: "Міг краще собі побажати".
106] Радий своїй же біді, берекінтський герой, оді йшовши,
107] Дар випробовує ділом,— що бачить, до того й торкнеться.
108] Ледве що вірить собі: відламав із вербички низької
109] Гілку зелену — й вона несподівано злотом сяйнула.
110] Камінь підняв із землі — заблищав несподівано й камінь.
111] Темної скиби торкнувсь — і вона золотим заясніла
112] Зливком. Колосся зриває сухе — на долоні ж у нього —
113] Золото щире горить. Ось тримає він яблуко, справді
114] Наче з садів Гесперід. Лиш високих одвірків діткнеться
115] Пальцями — й тут же промінням до нього всміхаються двері.
116] Навіть, коли він у воду джерельну занурював руки,
117] Хвиля, спливаючи з рук, обманути могла б і Данаю.
118] Радість йому переповнює груди. В уяві щасливця
119] Робиться все золотим. Йому стіл заставляла прислуга:
120] Різноманітне їство було, печиво, ласощі всякі.
121] Та, коли тільки рукою торкнувся дарунків Церери,-
122] Щедрі Церери дари непомітно ставали твердими.
123] Тільки-но пряника жадібним зубом хотів надкусити,-
124] Зуб на тверду натрапляв золотаво-червону платівку.
125] Спраглий, хотів закропитись водою розведеним Вакхом,-
126] Золото замість вина йому в горло струмилось із кухля.
127] Вражений лихом нечуваним цар,— і багатий, і вбогий.— [191]
128] Прагне позбутись майна, про що марилось — те проклинає.
129] Голоду вже не вспокоїть ніщо. Пересушує горло
130] Спрага. Ненависне золото мучить його — й по заслузі!
131] Врешті, до неба в сльозах піднімаючи руки блискучі,-
132] "Батьку Ленею,--до Вакха звернувсь,— хоча сам завинив я,
133] Все-таки зглянься, молю, з золотого врятуй мене лиха!"
134] Лагідний бог, пожалівши царя, що вину свою визнав,
135] Дар свій недійсним зробив, розірвав нещодавню умову.
136] "Щоб у тім золоті, згубнім для тебе, ти вік не карався,
137] Йди,— каже бог,— до ріки, що пливе коло Сардів могутніх.
138] По крутосхилу прямуй, щоб назустріч тобі всю дорогу
139] Річка пливла. До верхів'я дійшовши, під сам її витік,
140] Де найпотужніше, піну збиваючи, бурхають води,
141] Тім я підстав — течією і тіло омий, і провину".
142] До того струменя цар підійшов, і заграло у ньому
143] Золото: сили такої набравсь він од тіла людського,
144] Й нині ще, давню, багату на золото жилу зберігши,
145] Твердне земля, і пісок золотиться на скибі вологій.
146] Цар, одцуравшись багатств, поселився в одлюдному лісі
147] З Паном сільським, що в печерах гірських собі сховку шукає.
148] Розум коротким, однак, залишивсь, і думки нерозважні,
149] Як і раніше, тупій голові були тільки на шкоду.
150] В синяве море задивлений ген, височить крутосхилий
151] Тмол. Він одним своїм боком сягає прославлених Сардів,
152] Другим, південним, доходить аж ген до затишних Гіпепів.
153] Там, зазиваючи ніжною піснею німф полохливих,
154] Склеєну воском пастушу сопілку до вуст притуливши,
155] Пан похвалявсь, що йому й Аполлон, мов, у співі не рівня.
156] Вже й до змагання нерівного став він, а Тмол був суддею.
157] Сів на горі своїй старець-суддя і, щоб добре міг чути,
158] Вуха звільнив од дерев. Тільки дуб його сизе волосся
159] Віттям окрив, жолудьми прибираючи скроні старечі.
160] Глянувши скоса на бога отар,— "За суддею,— промовив,-
161] Діло не стане. Я жду". Той заграв у селянську сопілку.
162] Грав на фрігійськім ладу й мимоволі привабив Мідаса,
163] Що випадково там був. Опісля до промінного Феба
164] Голову Тмол повернув. Одночасно й ліси повернулись.
165] Той, золотаве волосся прикрасивши лавром парнаським,
166] Пурпуром тірським забарвлений плащ по землі за собою
167] Тягне. Слоновою кісткою й каменем цінним оздобну
168] Ліру у лівій тримає руці, а плектр — у правиці.
169] Став, як то вміє лише музикант, і по струнах кіфари
170] Пальцями вправно пробіг. Заворожений звуком солодким,
171] Вирішив Тмол, щоб кіфарі дзвінкій піддалася сопілка.
172] Судження Тмола, святої гори, до вподоби припало
173] Всім. Гарячиться, однак, проти слова судді виступає
174] З-поміж усіх лиш Мідас. І Делієць того не потерпів, [192]
175] Щоб отакі нерозбірливі вуха людський мали вигляд:
176] Витягнув їх, загострив, білуватою шерстю наповнив,
177] Рухатись їм повелів, хоч були дотепер непорушні.
178] Зрештою, все в нього, як у людей, окрім вух, залишилось.
179] Так уподібнивсь Мідас до осла, що повільно ступає.
180] Щоб од сторонніх очей приховати цей сором великий,
181] Голову й скроні пов'язував цар пурпуровим завоєм.
182] Тільки прислужник один, що його підстригав час од часу,
183] Бачив усе. Хоч йому і кортіло мерщій розплескати
184] Скрізь про цареву ганьбу, та за розголос кари боявся.
185] Врешті, не втерпів-таки: сам-один відійшовши від дому,
186] Викопав ямку й про вуха Мідаса, якими їх бачив,
187] Ледве що чутно почав, нахилившись до ямки, шептати;
188] Що крадькома нашептав, те швиденько засипав землею,
189] Потім пішов собі тихо назад, зарівнявши те місце.
190] Та незабаром, де ямка була, там, подібний до гаю,
191] Взявся тремтливий рости очерет. Він того селянина
192] Зрадив —уже через рік: таємницю, закопану в землю,
193] Хай лиш подме вітерець, шелесткі розголошують стебла.