708] Так ось повчала його. Й за хвилину на лебедях білих
709] Ген у повітря звилась. Та хоробрість повчань не шанує.
710] Якось на слід кабана, що виходив із темного бору,
711] Чуйні натрапили пси, і як тільки хижак показався,
712] Навскіс ударив його молодецький нащадок Кініра.
713] Іклом зметнувши кривим, закривавлене ратище з рани
714] Вибив кабан і за хлопцем, що геть, переляканий, кинувсь,
715] Звір ошалілий біжить. Наздогнавши, вбиває в пахвину
716] Ікла й на жовтім піску загибати його залишає.
717] На колісниці легкій Кітерею до рідного Кіпру
718] Лебеді, крила в повітрі розправивши, ще не домчали —
719] Здалеку вчула вона передсмертні зітхання й звернула
720] Білих птахів у той бік. Із ефіру високого бачить:
721] Тіло бездушне лежить на піску, підпливаючи кров'ю.
722] Вмить, зістрибнувши, в розпуці то одяг вона, то волосся
723] Рве й у невинні раз по раз долонями б'є себе груди.
724] Долю жорстоку кляне. "Над усім же, ненависна,— каже,-
725] Права не маєш однак! — про мій сум залишу я нетлінний
726] Спогад, Адонісе мій: що не рік — одгукнеться відлунням,
727] Наче б ти знову вмирав, над тобою моє голосіння.
728] Кров переміниться в квіт. Бо ж колись і тобі, Персефоно,
729] Можна було — пригадай — обернути у м'яту пахучу
730] Німфу струнку. То чому б то хороброго сина Кініра
731] Не перевтілила я?" Те сказавши, нектаром богиня
732] Скроплює кров юнака — і вона від тієї вологи
733] Наче здулась. Так на темному плесі прозорі зринають
734] Бульбашки під перелітним дощем. Не минуло й години —
735] Квітка зросла, що однакове з кров ю забарвлення має.
736] Так пурпурово квітує гранат, що під шкірою любить
737] Зерня своє берегти, але квітка ця — короткочасна:
738] Мовби ось-ось опадуть, до стебла пелюстки притулились.
739] Легко з вітрами, що й назву дали їм, вони облітають.
КНИГА ОДИНАДЦЯТА
1] Поки фракійський співець заворожує звірів такою
2] Піснею, поки ліси за собою та скелі провадить,
3] Буйні кіконів жінки, що вкривають розпалені Вакхом
4] Груди звірячими шкурами, раптом з гірської вершини
5] Вздріли Орфея, що пісню співав, ударяючи в струни.
6] Тут із вакханок одна, розпустивши під вітром волосся,-
7] "Ось він,— гукнула,— той муж, який нехтує нами!" — й метнула
8] Тирсом в уста милозвучні того, хто вславляв Аполлона.
9] Листям оплетений тирс тільки знак залишив, а не рану.
10] Каменем — друга жбурнула в співця, але дивне співзвуччя
11] Голосу й ліри той камінь, ще поки летів, усмирило.
12] Тихо до ніг він Орфеєві впав, мов жалів, що причетний
13] До божевільної люті жінок. А тим часом зростає
14] Шал, уже міри нема, вже панує сліпа Ворожнеча.
15] Все б уласкавила пісня співця, та ні з чим незрівнянний
16] Галас,•'пронизливі звуки ріжків і фрігійської флейти,
17] Оплески, лункоголосий тимпан, завивання вакханок
18] Ліру дзвінку заглушили-таки. Ось тоді обагрилось
19] Кров'ю співця, що тонув у тім гаморі, гостре каміння.
20] Геть одігнали менади птахів, що на голос Орфея
21] Хмарами хтозна-відкіль позлітались, і зміїв, і різних
22] Звірів, що скупчились так, наче люд незчисленний в театрі.
23] Потім вони й на Орфея звернули скривавлені руки.
24] Впали на нього, неначе птахи, що при денному світлі
25] Вгледіли птицю нічну; як на жовтій арені, буває,
26] В амфітеатрі на оленя, жертву беззахисну, вранці
27] Люті накинуться пси, так в Орфея взялися вакханки
28] Тирсами, хоч не для того прибрала їх зелень, метати.
29] Ті в нього груддям шпурляють, а ці — вузлуватим галуззям;
30] В інших — каміння в руці. Та замало й того ошалілим:
31] Саме в ту пору воли випадково там поле орали.
32] Неподалік же, спливаючи потом, селяни кремезні
33] Землю копали тверду, щоби міг на ній хліб зародити. [189]
34] Вгледівши натовп жінок, утікають вони, полишили
35] Працю й знаряддя своє,— розкидані в полі безлюднім,
36] Заступи, кирки, мотики лежать і широкі лопати.
37] Ними озброївшись, вмить повалили шалені менади
38] Грізних рогами биків і спішать на розправу з Орфеєм.
39] Руки до них простягав він і вперше тоді надаремно
40] Линуло слово дзвінке — не було в ньому звичної сили.
41] От і шматують, безбожні, співця. Крізь уста, яким щойно
42] Скелі покірні були, крізь уста, що до них дослухались
43] Звірі — Юпітере-батьку! — душа вилітає в повітря.
44] Всі в ту годину птахи, всі тварини тужили, Орфею;
45] Плакали скелі німі. Сумували гаї, що бувало
46] Йшли на чудовий твій спів. Осипаючи листя шумливе,
47] Дерево никло в журбі. Навіть ріки, ридаючи, кажуть,
48] Вийшли тоді з берегів. А наяди й дріади в жалобі
49] Темне носили вбрання, розпустили по плечах волосся.
50] В різних місцях було тіло співця: його голову й ліру
51] Гебр підхопив. Поки серед ріки їх погойдує хвиля,-
52] Важко й повірити! — сумно про щось озиваються струни,
53] Сумно щось мовить язик, береги їм одлунюють сумно.
54] Далі не в рідній ріці — по широкім пливуть вони морі,
55] До метімнейського Лесбосу їх допровадила хвиля.
56] Там, на чужому піску, вже чигає змія на Орфея:
57] Мітить в уста й у вологе од солі морської волосся.
58] Та перейняв її Феб; щойно зуб устромити збиралась —
59] Каменем стала нараз: для укусу роззявлена паща
60] Вже не зімкнулась, у вищирі хижому заціпенівши.
61] Тінню спустився під землю співець. Що там бачив раніше,
62] Все впізнає. На полях, де відведено праведним місце,
63] Він Еврідіку знайшов і, щасливий, обняв свою милу.
64] То вони поруч ідуть неквапливо, за руки побравшись,
65] То він услід їй ступа, то, простуючи поперед неї,
66] На Еврідіку свою не боїться Орфей озирнутись.