194] Тмол, відомстившись, лишив і, майнувши в повітрі прозорім
195] Понад протокою Гелли — Нефели дочки й Атаманта,-
196] Сонячний Феб зупинився на Лаомедонтових нивах.
197] Є від затоки Сігейської справа, Ретейської — зліва
198] Давній вівтар — усевидящий в шані там був Громовержець.
199] Бачить там Феб, як, для Трої нові закладаючи стіни,
200] Трудиться Лаомедонт — як багато він сил докладає,
201] Скільки він засобів тратить на те, щоб вони виростали.
202] Разом із богом, велителем вод, що в правиці з тризубцем,
203] В образі смертного Феб постає, й за умовлену плату
204] Вдвох для фрігійського владаря з каменю стіни будують.
205] Ось і звели їх. А той — ні шага, та ще й дурнів з них робить:
206] Начебто й не домовлялись вони про якусь нагороду.
207] "Ти нам заплатиш-таки!" — мовив батько морів і тризубцем
208] Пінисту хвилю звернув до захланного берега Трої.
209] Вигляду моря він землям надав, хлібороба позбавив
210] Засобів для прожиття, урожайні поля затопивши.
211] Кара ще й ця замала: владареву дочку було дано
212] Чудиську в жертву морському. До скелі прив язану діву
213] Визволив дужий Алкід. Нагороди, обіцяних коней,
214] Просить. Коли ж не дали їх, дарма що звершив такий подвиг,
215] Трою високу бере, що присягу порушила вдруге.
216] Без нагороди й соратник його, Теламон, не лишився:
217] Взяв Гесіону собі за жону. Божественну дружину
218] Мав тоді й славний Пелей. І гордився він тестем, Нереєм,
219] Більше, ніж дідом своїм, адже внуком Юпітера бути
220] Випало не одному; одному ж — бути мужем богині. [193]
221] Старець Протей провістив був Фетіді: "Володарко хвилі,
222] Матір'ю стань! Підросте в тебе син — і ділами своїми
223] Батька затьмарить, тому-то й назвуть його більшим від нього".
224] Так,— щоб на світ не з'явився могутніший хтось, ніж Юпітер,-
225] Батько богів, хоч його й небуденна жага розпікала,
226] Все-таки стримавсь якось, не торкнув голубої Фетіди.
227] Те, в чім одмовив собі, Еакідові, внуку своєму,
228] Він повелів: утішатись обіймами діви морської.
229] Тиха в краю Гемонійському є луковидна затока.
230] Вдаль рукави потяглись. Якби глибше — була б там, напевно,
231] Гавань. А так — по жовтавім піску тільки ковзає хвиля.
232] Берег-на диво твердий: на піску не лишається сліду;
233] Легко по ньому ступать, не буває там твані морської.
234] Близько є миртовий гай, на двоколірні ягоди щедрий.
235] В ньому — печера; природна чи створена — важко сказати,
236] Дуже подібна до твору митця. Загнуздавши дельфіна,
237] Голою ти в той куток запливати любила, Фетідо.
238] Поки лежала, поринувши в сон, у жагучі обійми
239] Взяв тебе, сонну, Пелей. Не домігшись благаннями ласки,
240] Силою він скориставсь: охопив тобі шию руками,
241] й був би таки переміг, якби ти не вдалась до мистецтва,
242] Що притаманне тобі,— появлятися в постатях різних.
243] Птицею в небо зметнулася ти — він тримав уже птицю;
244] В землю сосною вросла — та Пелей ухопився за стовбур;
245] Потім тигрицею стала смугастою — й тут, ізлякавшись,
246] Руки свої розімкнув Еакід і звільнив тебе врешті.
247] Все ж він на хвилю вино ллє богам, що живуть у глибинах
248] Моря, тварин їм у жертву приносить і спалює ладан,
249] Поки, з-під хвилі піднявши чоло, не промовив до нього
250] Віщий Протей: "Еакіде,— сказав,— ти доможешся шлюбу!
251] Тільки, як діва, втомившись, засне в прохолодній печері,
252] Путами, поки триватиме сон, обв'яжи її міцно.
253] Не відступайся, хоч тілом вона сто разів би мінялась,-
254] Що б не було там — тримай, поки знову не стане собою!"
255] Мовив карпафський віщун — і в безодняві рідного моря
256] Зникло обличчя його, й відлунало промовлене слово.
257] Спадистим шляхом Тітан уже йшов і нахиленим дишлом
258] Вод гесперійських торкавсь. Ось тоді Нереїда прекрасна,
259] Вийшовши з моря, до милої їй подалася печери.
260] Тільки-но взявся Пелей полохливу красуню в'язати —
261] До перевтілень одразу вдалась. Та, почувши всім тілом
262] Пута, й руками, хоч як не пручалась, не в силах рухнути,
263] Врешті, зітхнула. "Ти верх,— каже,— взяв не без помочі бога!"
264] Й знову Фетіду побачив герой, і в жадані обійми
265] Взяв її, й велета стала носить вона в лоні — Ахілла.
266] Сяє од щастя Пелей, і дружиною гордий, і сином.
267] Ще якби він од убивства вберігсь, якби Фока не рушив — [194]
268] Справді б щасливцем був. Та повинного в братовій крові
269] Вигнано з дому. Вигнанця прийняв тоді радо Трахінський
270] Край. Без убивств і насильства в ту пору там лагідно правив
271] Син Світоносця, Кеїк, що зберіг на своєму обличчі
272] Батька сяйливого блиск. Та тоді сам на себе не схожий
273] Був од зажури Кеїк: сумував усе, втративши брата.
274] Так Еакід, занепалий в тривозі й дорозі далекій,
275] Став перед ним, із людьми кількома лиш до міста ввійшовши.
276] Стадо ж худоби й овець, що пригнав із своєї країни,
277] Зразу ж за стінами міста лишив у тінястій долині.
278] Тільки-но, дозвіл отримавши, володаря він побачив —
279] Віття, пов'язане з вовни стрічками, подав і про себе,
280] Хто він, чий син, розказав. Та ні слова — про скоєний злочин.
281] Щось там відносно вигнання збрехав. Залюбки, каже, в місті
282] Жив би або на селі. Повелитель Трахінський, всміхнувшись,
283] Ось що йому відповів: "Ми й для простого люду, Пелею,
284] Не шкодували б угідь — не захланним керуємо краєм.
285] До щиросердя мого якщо ймення твоє долучити
286] Й те, що Юпітер — твій дід, то хіба ще й прохати потрібно?
287] Все необхідне бери! І вважай, що й твоїм є так само,
288] Що б не побачив у нас. О, коли б ти міг бачити більше!"
289] Й сліз приховати не міг. Поцікавивсь Пелей і супутці,
290] Що за причина такої журби. Він у відповідь мовив:
291] "Мабуть, гадаєте ви, що той птах, який іншим пернатим
292] Кігтями, хижий, грозить, споконвіку був пір'ям покритий?
293] Мужем він був! І-така вже постійність душі — вирізнявся
294] Звагою з-поміж усіх, поривавсь до насильства, до зброї.
295] Дедаліоном він називавсь. Був один у нас батько —
296] Той, Що приводить Зорю, покидаючи небо останнім.
297] Мир над усе я любив. Тільки й думи було тоді в мене,
298] Що про подружжя та мир. Зате в війнах — брат милувався:
299] Скільки вождів покоряв наполегливо, скільки народів!
300] Нині ж у Тісбі виловлює він голубів заповзято.
301] Мав прехорошу дочку, що Хіоною звалась; до неї,
302] Щойно сім років подвоїла, йшли женихи чередою.
303] Феб і народжений Майєю разом якось повертались:
304] Перший — із сонячних Дельф, із вершини Кілленської — другий.
305] І, лиш уздріли її водночас,— водночас покохали.
306] Феб сподівання свої на любов одкладає до ночі;
307] Той і не думав баритися: жезлом, що сон навіває,
308] Легко торкнувсь її уст, і вона, покорившись тій силі,
309] Богу вві сні віддалась. Уже зорі розсипала в небі
310] Ніч — і натішився й Феб, годувальниці вигляд прийнявши.
311] Виповнивсь, час дозрівавши належний, живіт у Хіони,
312] Й парость безсмертного роду богів — крилоногий Автолік,
313] Бог хитромудрий родивсь, до зухвальства всілякого здатний.
314] Гідний наслідувач батька свого, без зусиль особливих [195]
315] З білого — чорне він міг, а з чорного-біле зробити.
316] Фебів же син, Філаммон,— бо ж вона близнюків народила,-
317] Славився співом дзвінким і майстерністю гри на кіфарі.
318] Що їй за користь, однак, що двійнят повила, полюбившись
319] Двом несмертельним богам, що свій рід од могутнього батька
320] Й діда ясного веде?.. Багатьом тільки шкодила слава,
321] Не прислужилась і їй. Почала зневажати Діану:
322] Я красивіша, мовляв. А на те, спалахнувши, богиня:
323] "Що ж, як не вродою,— каже,— то, може, прославлюсь ділами!"
324] Й тут же, тугу тятиву відтягнувши, тростину пускає
325] З лука — й Хіоні язик прошиває стріла по заслузі.
326] Змовкнув язик; не могли вже прорватись ні голос, ні слово.
327] З кров ю й життя, поки скрикнути хоче, її залишило.
328] Я, підхопивши її, похололу вже, батьківським болем
329] Теж, нещасливий, пройнявсь і старався розрадити брата.
330] Брат же мій слухав мене, як молитву керманича — скелі:
331] Все побивався над тілом дочки. А на вогнище клали,-
332] Сам він раз по раз чотири рази прямо в полум'я хиже
333] Кидавсь — чотири рази зупиняли присутні безумця.
334] Врешті він бігти пустився. Так бик під укусами шершня,
335] Чуючи в шиї пекуче жало, шаленіючи з болю,
336] Рине наосліп. І видно було, що не може людина
337] Бігти так швидко; здалося — не ноги вже в нього, а крила.
338] Вже від усіх віддалився і, гнаний жадобою смерті,
339] Вибіг аж ген на вершину Парнасу, але змилосердивсь
340] Феб: коли Дедаліон із високої кинувся скелі,
341] В птаха його обернув — і на крилах повис він у леті.
342] Дзьоб гачкуватий і кігті такі ж йому дав, і завзятість
343] Давню зберіг, і, хоч меншим зробив,— неабияку силу.
344] Нині — він яструб, ворожий усім; на пернатих чигає,
345] Хижий. Страждаючи сам, він примушує інших страждати".