"Морель! Що б це означало? Морель... Морель..."
Його дратувало, що він не може пригадати значення слова, яке здавалося таким звичним, знайомим. Ці зусилля пригадування заважали йому, розладнували роботу думки, і він постарався заховати надокучливе слово в глибоку шухляду підсвідомості. Морель не знав, що цього дня він став людяною без імені.
IX. БЕЗСЛОВЕСНА ІСТОТА
— Тут ми не знайдемо червоних ібісів, — сказав Джон своєму супутникові. — Ібіс любить болото.
Джон був індіанцем. Він прекрасно говорив по-англійському і по-португальському, а син його вчився в університеті. Жив Джон у Ріо-де-Жанейро, де мав власний будинок і магазин; цей магазин обслуговував головним чином туристів та мандрівників, які приїжджали в Бразілію з Старого й Нового Світу, щоб пополювати в лісах або зібрати колекції. Жодна наукова екскурсія чи експедиція не оминала його. Тут можна було купити рушниці, намети, сітки від москітів, похідні ліжка, фляги — словом, усе необхідне для подорожі. Та чи не найбільше вабив усіх сам Джон. Ніхто краще за нього не знав малодосліджених куточків Бразілії. До його порад прислухалися навіть професори. Одягнутий по-європейському, сухорлявий, рухливий, він був схожий на іспанця-комерсанта. В його крові не зникла тільки одна властивість предків: він успадкував їхню схильність до пригод, до бродячою життя в лісах. Немов дикий перелітний птах у неволі, він часом відчував приступ туги, бажання розправити крила й полетіти... Отож перед настанням дощів Джон щороку вирушав з якимсь мандрівником до верхів'я рідної Амазонки.
Цього разу він віддав шану Арману Сабатьє, багатому французові з Бордо, натуралісту-любителю й завзятому мисливцеві.
По Амазонці вони прибули на океанському пароплаві до Манауса, пересіли на плоскодонний річковий пароплав, по Ріу-Негру піднялися до Сан-Педро, потім пішки рушили на північ. За два дні вони минули низинний басейн ріки і вийшли на височину, порослу густим лісом. На думку Джона, в цьому місці не водилися червоні ібіси.
— Ну що ж, — сказав Сабатьє, — нема червоних, будемо полювати на білих. Тут чудово, Джоне! Яка рослинність! Тс...
Діана, собака Сабатьє, зробила стойку.
Арман Сабатьє обережно розсунув кущі.
Біля струмка він побачив якусь дивну істоту — напівзвіра, напівлюдину, що сиділа на землі. Довге сиве волосся дикуна — якщо це була людина — спадало на плечі. Надзвичайно худі, але жилаві руки й ноги були голі, а тулуб невідомого прикривало лахміття з сірої тканини, наче він намотав на себе павутиння. Дикун сидів спиною до Сабатьє і, мабуть, щось спостерігав.
Та хоч як тихо Сабатьє розсунув кущі, дикун почув людей. Він повернув голову, з-за його плеча виткнулась довга скуйовджена борода, що сягала зігнутих колін. Дідуган зненацька стрибнув і притьмом кинувся в кущі, немов побачив не людей, а ягуара. Діана заскавчала і, відчайдушно гавкаючи, погналась за "дичиною". Сабатьє і Джон поспішили за собакою. Звичайно, Діана швидко наздогнала б втікача, якби на його боці не було значної переваги: він, очевидно, добре знав місцевість і дуже спритно пробирався крізь ліани й папороть, а собака з розгону часто попадала в ліанові зашморги й вузли і змушена була спинятися, щоб звільнитись. Вона давно вже втратила з очей двоногого звіра, але йшла по сліду, керуючись нюхом й інстинктом. Сабатьє й Джон простували за нею, прислухаючись до її гавкоту, що швидко віддалявся. Нарешті вони догнали собаку біля великого дерева. Задерши морду, Діана люто гавкала. Джон подивився на верхівку дерева.
— Ось де він! Сидить на вітах, бачите?
Сабатьє не відразу помітив у густих гілках дерева діда, що мовчки й вороже позирав на них згори.
— Злазьте! — гукнув Сабатьє по-французькому.
— Злазьте, ми нічого лихого вам не заподіємо! — в свою чергу крикнув Джон по-англійському, а тоді по-португальському. Проте дідуган сидів нерухомо, мовби й не чув чи не розумів їх.
— От диявол! — вилаявся Джон. — Він глухий чи німий. А що як я вилізу на дерево і скину звідти цього лісовика?
— Ні, краще почекаємо його тут, — відповів Сабатьє. — Коли він упевниться, що ми твердо вирішили познайомитися з ним, то, мабуть, і сам спуститься до нас.
Мисливці розташувались біля дерева. Джон дістав з рюкзака чайник, консерви й сухарі, розклав багаття й закип'ятив воду. Сабатьє, приготувавши смачні бутерброди, високо підняв руку і показав бутерброди дідові, прицмокуючи губами, наче запрошував попоїсти кота чи собаку. Дикун заворушився. Вигляд їжі, певно, збуджував у нього апетит. Запрошення до столу свідчило про мирні наміри незнайомих людей, що так несподівано порушили його самотність. Однак дід ще довго не міг побороти в собі неприязні й недовір'я. Він тихо замугикав, мов німий, і спустився нижче.
— Клює, — весело сказав Сабатьє, розкладаючи на траві харч, що був у рюкзаку.
Минуло ще з годину, поки дід, спускаючись з гілки на гілку, опинився над самими головами мисливців. Діана знову шалено загавкала, та Сабатьє змусив її замовкнути, і вона невдоволено вклалась біля ніг хазяїна.
Дикун скочив на траву, не кажучи й слова, підійшов до мисливців, схопив кілька шматків в'яленого м'яса і стоячи почав жадібно їсти його, майже не розжовуючи й давлячись.
— Мабуть, у нього в роті давно не було м'яса. Дивіться, як уминає, — схвально сказав Джон, даючи старому ще шматок.
Наївшись, старий пильно подивився на Сабатьє й Джона, немов вивчаючи їх, і кивнув головою. Цей простий жест свідчив про те, що мисливці мають справу з істотою свідомою, хоча й зовсім дикою. Сабатьє з свого боку уважно вивчав зовнішність старого. Це обличчя, безумовно, належало європейцеві, хоча тропічне сонце і надало шкірі темно-бронзового відтінку. А головне, дід носив окуляри. Отже, колись він був близький до цивілізації. Крізь скельця окулярів на Сабатьє позирали дивні очі. В цих вицвілих голубих очах палав вогник дикунства чи божевілля, але водночас погляд старого відзначався зосередженістю думки, яка свідчила про складний інтелект.
Невідомий, не перестаючи розглядати Сабатьє, немов напружено розв'язував якесь важливе питання. Брови його насупились, майже прикривши уважні, пильні очі. Потім він підійшов до Сабатьє і, торкнувши його за руку, відійшов, немов запрошуючи йти за собою.