— Якийсь чоловік пробрався до Арлеттиної спальні після півночі й мусив мерщій тікати через вікно, коли почув стогін Рози.
Вона не втрималась, щоб не всміхнутися.
— Ото невдаха!
Те, що сталося в домі, її більше не лякало.
— Хто ж він? Невже хтось із тутешніх? — запитала вона.
— Він привіз її з Парижа на машині, це такий собі Ерве Пейро, виноторговець.
— Молодий?
— Йому років сорок.
— Мене теж здивувало, що вона приїхала поїздом, адже в них є машина, і вона вміє кермувати. Все це дуже дивно, пане Мегре, і зрештою я рада, що ви тут. Інспектор Кастен узяв з собою склянку, пляшку з ліками та інші речі, які були в моїй кімнаті та ванній. Мені хотілося б дізнатися, що скажуть у лабораторії. Приходили ще поліцаї в цивільному, вони тут усе фотографували. Ах!
Якби Роза була не така вперта! Адже я сказала їй, що снотворне має дивний присмак. І от, щойно вийшовши за двері, вона випила всю склянку. Певна річ, воно їй було ні до чого, можете мені повірити. Скільки разів я чула крізь стіну, як вона гучно хропе вві сні. Може, ви хотіли б оглянути будинок?
Мегре провів тут усього якусь годину, а дім уже здавався йому добре знайомим. Незграбна постать селянки — безперечно, вдови! — з'явилася в дверях.
— Ви доїсте ввечері рагу, чи рештки можна віддати котові? — без усмішки, майже з люттю запитала вона.
— Доїм, мадам Леруа.
— Я все скінчила. Все прибрала. Коли ви зможете допомогти мені внести меблі?
Валентіна по-змовницькому всміхнулася Мегре.
— Зараз.
— А то мені вже нічого робити.
— Що ж, відпочиньте трохи.
І вона повела Мегре вузькими сходами, де стояв густий запах мастики для натирання підлоги.
3. АРЛЕТТИНІ КОХАНЦІ
— Заходьте до мене коли завгодно, пане Мегре, — сказала Валентіна Бессон. — Я завжди до ваших послуг. Я вам так удячна, що ви приїхали на моє прохання з Парижа. Ви не дуже сердитеся, що я вас потурбувала?
Ця розмова точилася в саду біля хвіртки. Вдова Леруа все ще чекала хазяйку, яка обіцяла помогти їй внести меблі до Розиної кімнати. Була мить, коли Мегре мало не запропонував свою допомогу, настільки не уявляв він собі Валентіну за такою роботою.
— Я сама не сподівалася, що так наполягатиму на вашому приїзді. В мене тепер і страх пропав.
— Мадам Леруа переночує у вас?
— О ні. За годину вона піде. Син її служить на залізниці, йому двадцять чотири роки, а вона все возиться з ним, як із малою дитиною. Він має скоро повернутися — от їй і не сидиться на місці.
— Ви будете ночувати сама?
— Мені це не вперше.
Він штовхнув хвіртку, яка ледь скрипнула. Сонце сідало за морем і заливало дорогу жовтим світлом, що вже переходило в пурпуровий. Поросла обабіч кущами та кропивою, дорога не була асфальтована, ноги "потопали в пилюці, і це знову нагадало йому дитинство.
Трохи нижче дорога звертала, і якраз на повороті він помітив силует жінки, що повільно підіймалася йому, назустріч.
Вона йшла спиною до сонця і була одягнута в чорне. Він упізнав її, хоча ніколи не. бачив раніше. Безперечно, то була Арлетта, донька старої пані. Вона здавалася нижчою на зріст і мініатюрнішою за матір, але була так само тендітна, немов зроблена з того самого коштовного й рідкісного матеріалу. Її величезні очі були такого ж рідкісного, майже неприродного блакитного кольору.
Чи впізнала вона комісара, адже його фотографії часто з'являлися в газетах? Чи, зустрівши на дорозі по-міському вбраного незнайомця, вирішила, що це і є приїжджий поліцай. Мегре здалося, що коли вони порівнялися, вона трохи була не окликнула його. Він теж завагався: йому хотілося поговорити з нею, але ні час, ні місце для цього не підходили.
Вони лиш мовчки ззирнулися, очі Арлетти були байдужі, погляд сумний і відчужений. Мегре обернувся, коли вона сховалася за кущами, потім рушив далі, на околицю Етрета.
Інспектор Кастен зустрів його біля вітрини з поштовими листівками.
— Я чекав на вас, комісаре. Щойно принесли донесення. Вони у мене в кишені. Хочете поглянути?
— Спочатку я хотів би випити холодного пивця.
— Вона вас нічим не почастувала?
— Вона почастувала мене таким добірним старим кальвадосом, що той тільки викликав спрагу. Хочеться чогось простішого…
Сонце схилялося до обрію величезною червоною кулею, провіщаючи кінець сезону. Ті нечисленні курортники, які ще тут залишилися, ходили вдягнуті у вовняні костюми: вітер прогнав їх з пляжу, і вони неприкаяно сновигали вулицями.
— Щойно приїхала Арлетта, — сказав Мегре, коли вони сіли до круглого столика в кав'ярні на майдані перед мерією.
— Ви бачили її?
— Гадаю, що цього разу вона приїхала поїздом.
— Вона прийшла до матері? Ви розмовляли з нею?
— Ми зустрілися на дорозі метрів за сто від "Халупки".
— Гадаєте, вона заночує там?
— Можливо.
— їв домі більш нікого немає?
— Вночі, крім матері й доньки, там нікого не буде. Це стривожило інспектора.
— Сподіваюся, ви не примусите мене читати всі ці папери? — запитав Мегре, відсовуючи жовтий конверт, набитий документами. — Розкажіть спочатку про склянку. Адже це ви знайшли й запакували її?
— Так, вона стояла на тумбочці в кімнаті покоївки. Я питав у пані Бессон, чи це не та сама склянка, де були ліки. Помилки бути не може, це єдина склянка з кольорового скла, що вціліла від старого сервізу.
— Відбитки пальців?
— Старої пані та Рози.
— А пляшечка?
— Пляшечку зі снотворним я знайшов у ванній кімнаті, в аптечці, на тому самому місці, яке мені вказала Валентіна. На ній лише відбитки пальців старої пані. До речі, ви заходили до її кімнати?
Кастена, так само, як і Мегре, вразила кімната Валентіни. Комісара вона запросила до неї з удаваною простотою. Вона не вимовила жодного слова, та, певна річ, їй було добре відомо, який ефект на сторонніх справляє та кімната.
Весь будиночок було обставлено з добрим смаком і навіть певною вишуканістю, тому так дивно було раптом опинитися в кімнаті відчайдушної кокетки. Стіни були обтягнені кремовим сап'яном, а на величезному ліжку ліниво наїжачився персидський кіт голубуватої масті, який ледь розплющив очі назустріч гостеві.
— Вам не здається, пане комісаре, що така обстановка кумедна для старої жінки?
Коли ж вони пройшли через ванну кімнату, облицьовану жовтими кахлями, вона додала: